Олесь Ульяненко - Сталінка

Перше, що почув, пробуркавшись, Йона, це голод. Він зібрав акуратно у валізку речі, почитав молитви. А як вийшов за ворота — ударили дзвони, облизуючи, розгойдуючи осіннє повітря; вони клали свій звук то низом, геть тихо, журкітливо, аж серце збивалося з ритму й тріщало у ребрах, — то несподівано били шибками, зриваючи в лет голубів; на лавці жінка читала книгу, глянула на Йону, опустила голову; проревли винищувачі. Потемніло. Літаки чорним окриллям закрили півнеба, розливаючи гуркіт дворами, лякаючи нелякливих рудих щурів на сміттєбаках; перехожі підняли лиця, тіні від літаків запали глибоко в очі, вигострили вилиці; жінка втопила розкосий погляд в Йонині зіниці. Ударило, посипалось світло, снопами, оберемками жовтих, голубих променів, — завалившись наліво й описавши дугу, винищувачі зникли. Люди звично заклацали підборами. Дзвони ударили. Осінь навалилася здалеку духом яблук, солодким приторним смаком динь. Осінь сховала жінку; спала з її плечей; вітер зірвав калюжу. Йона поблукав поглядом по строкатому змієві натовпу й вирішив, що не зрушить звідси. Хоч би як воно там не було; чого тікати: голуби летять, теплими, білими клубочками перекидаючи тіла над червоними, зеленими, синіми дахами; десь там іде сліпий дощ, ряботять калюжі. Осінь. Проте не зима…

Жінка читала щось у розкритих, білих метеликах паперу, помережених чорним гусеничним слідом шрифту, — про море, про криві, дротяні струмені дощу і густу пароту ранку; вона читала про дерев'яний будинок, продутий вітрами та куцими протягами; про одне на двох ліжко і про те, як до дверей, хекаючи, хлебтаючи язиком, підходив пес; як ті, що лежали на вузькому ліжкові, слухали пса, ревіння моря, — це подобалося жінці. Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах — «Осінь, проте не зима…»

…Дощі йшли невідомо котрий день; з рахунку збилися навіть помоховілі діди та баби; листя опало зовсім — земля лежала чорна, безмежно чорна од краю й до краю, як і небо, перетята вузенькими каналами, трубочками вулиць, закутів; вода змивала всі нечистоти, всю гидь; шиби будинків, наче вибрані птахами очі покійників, свистіли у порожнечу площ, вулиць, де вітер ганяв поодиноких перехожих та набухлі газети.

Листоноша, у синіх закасаних штанях, крутив педалі велосипеда; натягнутий, упрілий, він зупинився біля будинку, — високого, чорного громаддя, котре затуляло півнеба, Голосіїв. Листоноша, сапаючи, піднявся на другий поверх і натиснув червоного Ґудзика дзвінка.

«Ти що, не бачиш, що тут усе опечатано?!»

«Вибачайте, но у мене правітєльственний лист».

«Давай, я сусідка, ми товаришували. Вернеться хазяїн — Горік — отдам».

«Розпишітесь».

«Ось тут?… Ну, всьо…»

З одвислими боками баба, посмугована, перев'язана якимись бантами, смужками, взута в один червоний, а другий синій капець, вичовганим поглядом помацала конверта, повертіла в руках, лизнула білим язиком, розпечатала, на ходу одягаючи окуляри — читала: тоді зупинилася, сіла, переводячи віддих, — так принаймні здавалося, хоч, коли добре, уважно приглянутись — вона читала молитву.

…Жінка кинула погляд на мокру вулицю, так дивно безлюдну, без чорних, здутих куполів парасоль, відхилила фіранку, і він побачив біле, майже мармурове проти фіолетового вечора плече. Вона дивилася на бурштиновий отвір вікна навпроти.

«У вікні баба і вона молиться», — сказала жінка, мов видихаючи.

«Не вигадуй», — кинув недбало Йона й перевернувся на спину; подумав: уже осінь — слава Богу, не зима.

Вітер рвав із флагштока пошматоване знамено; низом Васильківської вили пси; крізь діри прапора пробивалися колючі зорі.