Патрик Зюскинд - Парфуми

Гренуй відклав дрючка, сповнений завзяття. Спочатку розгорнув полотнину, розстелив ЇЇ догори змащеним на столі та стільцях. Потім він відкинув ковдру. Прекрасний запах дівчини, що раптово піднявся теплою хвилею, запаморочив його. Гренуй знав цей запах, а насолоджуватися, насолоджуватися до повного сп'яніння він буде ним пізніше, коли приборкає й по-справжньому заволодіє ним. Зараз ішлося про те, щоб упіймати його якомога більше, не дати йому втекти, тож треба було діяти зосереджено й швидко.

Вправно розрізавши нічну білизну, він роздяг дівчину, схопив намащену полотнину й накинув на оголене тіло. Тоді перекотив його боком, обтяг донизу краї полотнини й старанно попідмощував їх під тіло, неначе пекар калача. Тепер тіло було замотане з ніг до голови. Лише волосся визирало з мумієподіб-ного згортка. Гренуй обтяв його якнайкоротше й запакував у нічну сорочку. Зрештою накрив ще вільною пілкою полотна обстрижену голову, пригладив кінець, що теліпався, притиснув його ніжним дотиком пальця й повністю перевірив пакунок. Більше не зяяло жодної щілинки, жодної складки, куди міг би втекти коштовний аромат. Дівчина була загорнута бездоганно. Не лишалося більше нічого, як сидіти й чекати, чекати цілих шість годин, до самого досвітку.

Він взяв маленьке крісло, на якому лежав одяг дівчини, переніс до ліжка й сів. У чорній широкій пелерині ще тримався ніжний подих дівочого тіла, змішаний із запахом ганусового печива, жменю якого Лора була поклала на дорогу в кишеню. Гренуй підняв свої ноги й поклав їх на край ліжка, ближче до її ніг, і, загорнувшись у дівочу пелерину, почав їсти печиво. Він натомивсь, але спати й не думав, бо не звик спати під час роботи, навіть, якщо робота полягала тільки в чеканні. Йому пригадалися ночі, проведені за дистилюванням у майстерні Бальдіні: закіптюжений перегінний куб, блимкий вогонь, тихий звук, з яким дистилят скрапував із холодильної рурки у флорентійську пляшку. Потрібно було доглядати вогонь, доливати воду, міняти пляшки та фільтри. І все ж йому завжди здавалося, ніби він чатує не для того, щоб виконувати цю простецьку роботу, а його чатування має якесь особливе значення. Навіть тут, у цій кімнаті, де процес деароматизації відбувався сам собою, а невчасна перевірка, нетерплячі дотики до запашного пакунка могли тільки зашкодити, — навіть тут, як здавалося Греную, його пасивна присутність була важливою. Сон міг би нашкодити фортуні.

А втім, йому й не хотілося спати, незважаючи на втому. Таке чекання він любив. Любив і біля двадцяти чотирьох інших дівчат, бо то було не тупе чекання невідомо чого і також не сповнене пристрасної нетерплячки сидіння, а цілеспрямоване, змістовне і певною мірою активне чекання. Під час цього чатування щось відбувалося. Щось важливе. І відбувалось воно завдяки йому. Він зробив усе можливе. Приклав усе своє вміння. Не зробивши жодної помилки. Це — визначна справа. Він буде винагороджений, тільки треба витримати ще кілька годин. Це чекання задовольняло його якнайглибше. Гренуй зроду не почував себе так добре, так спокійно, так урівноважено, ніколи не був у такій злагоді з самим собою — навіть тоді, в його печері, не було так, як у години зумовленої ремеслом тиші, коли доводилося глухої ночі терпляче сидіти над своїми жертвами.

Надто рідко в його похмурому мозку з'являлися такі радісні думки.

Дивно, але ці думки не стосувалися майбутнього. Він думав не про запах, який збере за кілька годин, не про парфуми з двадцяти п'яти дівочих аур, не про майбутні плани, щастя та успіх. Ні, він згадував своє минуле. Він перебирав у пам'яті станції свого життя, від дому пані Гайяр та її волого-теплої дровітні до його сьогоднішньої подорожі в це маленьке село Напуль, протхнуле рибою. Він згадав дубильника Грімаля, Джузеппе Бальдіні, маркіза де ля Тайяд-Ес-пінасса. Згадав Париж, його тисячократно переливчасті міазми, згадав рудоволосу дівчинку з вулиці де Маре, безкраї поля, легкий вітер, ліси. Згадав Гренуй гору в Оверні, бо ніколи не силкувався позбутися цього спогаду, — свою печеру, повітря, в якому не пахло людьми. Згадав також деякі свої сни. І всі ці речі він згадував із невимовним задоволенням. Йому здавалося, коли він отак усе пригадував, що він — особливо наділена щастям людина, й доля повела його хоч і заплутаними, та зрештою правильними шляхами. Хіба ж інакше він потрапив би сюди, в цю темну кімнату, до мети своїх бажань? Він був, якщо добре розміркувати, справді обдарованим індивідуумом!