Жан Жене - Щоденник злодія

Звичайно, злочинець, який пишається собою, завдячує свою винятковість суспільству, але, можливо, вона завжди була йому притаманна, а суспільство тільки забачило її і поставило йому це за провину. Я вирішив протиставити себе суспільству, але воно мене засудило, караючи насправді не так злодія, як непримиренного ворога, чийого самітного розуму воно боїться. Так ось, саме суспільство приховало в собі цю винятковість, яка боротиметься супроти нього ж таки, вгородивши йому в черево ножаку, викликаючи докори сумління — душевний неспокій — яка стане раною, звідки цебенітиме його кров, що її воно саме не наважується пустити. Оскільки я не можу розраховувати на найяскравішу долю, то прагну найзлиденнішої, але не заради безплідної самотности, а щоб добути з такого рідкісного матеріалу новий твір.

Якось я зустрів Ґі не на Монмартрі, не на Єлисейських полях, а в Сент-Уані. Він був брудний, у лахмітті, весь покритий лепом. Ґі самотньо стримів серед гурту покупців, ще вбогіших і брудніших, ніж продавці. Він намагався продати пару простирадл, які, звичайно, поцупив із якогось готелю. (Я часто носив із собою речі, які робили мою фігуру та ходу недоладними: книжки під пахвою, які сковували мої рухи, простирадла чи ковдри, обмотані довкола стану, які уподібнювали мене до товстуна, парасолі у холоші при нозі, медалі в рукаві…) Він був сумний. Мене супроводжував Жава. Ми одразу впізнали один одного. Я запитав:

— Це ти, Ґі?

Я не знаю, що він прочитав на моєму обличчі, але його стало просто жахливе.

— Усе гаразд, дай мені спокій.

— Послухай…

Він завмер у шляхетній позі манекена, який демонструє тканини у вітрині, з простирадлами на передпліччі. Трохи схиливши набік голову, щоб надати словам більшої ваги, він сказав:

— Забудь мене.

— Але…

— Корешу, забудь мене.

Від сорому та приниження йому, мабуть, пересохло в горлі, і він так і не спромігся пояснити, що й до чого. Ми із Жавою пішли собі далі.

Щоб відшукати в собі — за допомогою рухів, які їх заперечують або намагаються їх зупинити — звабливих грабіжників, чиї справи і ремесло захоплюють мене, Моріс Р. винаходить і застосовує всілякі хитромудрощі проти них. Його винахідливість свідчить про його манію та про те, що потай (можливо, сам не знаючи про це) він продовжує пошуки зла в самому собі. Його будинок начинений всіляким причандаллям: у помешканні по ґратках, припасованих до вікон, пущено струм високої напруги, обладнано систему сигналізації, двері убезпечено мудрованими замками тощо. У нього мало коштовностей, але в такий спосіб він підтримує зв'язок із меткими шахраюватими лиходіями.

Бог: мій особистий суд.

Святість: єдність із Богом.

Вона настане тоді, коли припиниться цей суд, тобто коли суддя і підсудний стануть єдиним цілим.

Суд відмежовує добро від зла. Він виголошує вирок суду і накладає кару.

Я перестану бути суддею і підсудним.

Молодята, які кохають одне одного, виснажуються в пошуках еротичних ситуацій. Що бідніша уява, яка їх творить, і що дужче кохання, яке до них штовхає, то кумедніші ці ситуації. Рене чавив виноград у піхві своєї дружини, а відтак, поділивши порівну споживав його у парі з жінкою. Бувало, він пригощав ним своїх друзів, і ті дивувалися, що їм подано такий чудернацький конфітюр. Ба більше, він обмащував свого прутня шоколадним мусом.

Інший мій коханець своє інтимне руно прикрашає стрічками. А ще один сплів для залупи свого друга крихітного віночка зі стокроток. Фалічний обряд ретельно й урочисто святкується в камерах за лаштунками кожної наглухо застібнутої матні. Якби хтось використав його, маючи бурхливу і багату уяву, то які б почалися свята, із залученням до них рослин та звірів і яку б духовність вони щирили, духовність, що запанувала б довкола! Я сам саджаю в поросле волоссям тіло Жави пір'я, що сиплеться вночі з розпоротої подушки. Слово «яйця» перекочується в моєму роті. Я знаю, що моя поважність, коли я собі уявляю цю частину тіла, стає для мене найголовнішою чеснотою. Як ото штукар, витягує зі свого капелюха сотні дивовижних речей, так і я можу видобути з них всілякі чесноти.

Рене розпитує мене, чи не знаю я педиків, яких він міг би обібрати.

— Певна річ, не твоїх друзяк. Твої друзі — то святе.

Подумавши кілька хвилин, я нарешті згадав про П'єра В., у якого Жава прожив кілька днів.

П'єр В. — старий (п'ятдесятирічний), гирявий, маніжний гомик — носить окуляри у сталевій оправі. «Перед тим як удатися до любощів, він їх кладе на комод», — розповідав мені Жава, з яким я заприязнився на Лазуровому Березі. Одного разу я жартома запитав у Жава, чи подобається йому П'єр В.