Жан Жене - Щоденник злодія

«Шкутильгайте собі на здоров'ячко, але ж не по моїй спідниці!», — зарепетувала в мені ув'язнена трагічка. Але довкола нас загиготіли. «Не шкутильгайте по моїх туалетах», — волав я у глибині душі. Перетравлюючись усередині, у шлунку чи кишках, огорнутих словом «туалет», ця фраза, як мені здавалося, передавалась через жаский погляд. Розлючений і споневажений, я вилетів під регіт чоловіків і Каролінок. Я добіг до моря і втопив у ньому спідницю, мантилью та вахляр. Усеньке місто було веселе і п'яне від цього карнавалу; відірване від землі, воно опинилося одне серед океану. [xix] [xix] Перечитуючи цей текст, я зауважив, що переніс до Барселони сцену зі свого життя, яка сталася в Кадисі. Власне, слова «одне серед океану» мені про це нагадали. Описуючи згадану сцену, я, отже, припустився помилки, перемістивши цей випадок до Барселони, але в його описові закралася промовиста деталь, яка дозволяє мені повернути його до справдешнього місця. Я виглядав жалюгідним і сумним.

(«Бракує смаку…» Я вже його зрікався. Я забороняв його собі. Природно, я б ним ускрізь хизувався. Я знав, що якби я мав таке виховання, то воно не ушляхетнило б мене, а обернуло на квашу. Сам Стілітано дивувався з того, що я такий нерозвинений. Я хотів, щоб мої пальці задубіли: я забороняв собі вчитися шити.)

Разом зі Стілітано я поїхав до Кадиса. Пересідаючи з одного товарняка на інший, ми добулися околиць Сан Фернандо і вирішили продовжувати свій шлях піхтурою. Але Стілітано десь запропастився. Ми домовилися зустрітися на вокзалі. Його там не було. Я довго чекав, я ходив на двірець два дні поспіль, хоча й був певний, що він мене покинув. Я залишився один і без грошей. Коли я втямив це, то знову відчув присутність вошви, їхню надокучливу і водночас приємну кумпанію у рубцях моїх сорочки та штанів: Стілітано і я, ми обидва уперто лишалися отими черницями з От-Тебаїда, які ніколи не миють ніг і чиї сорочки відгонять тлінню.

Сан-Фернандо розкинувся на морському березі. Я вирішив добутися Кадиса, який височів, омитий водами, але сполучений із материком довжелезною греблею. Коли я ступив на неї, то вже вечоріло. Переді мною здіймалися високі соляні піраміди солончаків Сан-Фернандо, а ще далі, в морі, у промінні призахідного сонця вимальовувалося місто бань та мінаретів: на прузі західної землі я раптом уздрів узагальнений образ Сходу. Вперше у своєму житті я знехтував людину заради речей. Я забув про Стілітано.

Щоб якось прожити, я ходив рано-вранці в порт, до пескаторії, де рибалки зазвичай завжди викидають із баркасів трохи риби, спійманої вночі. Усі жебраки знають про цей звичай. Замість готувати її на вогнищі, як у Малазі вкупі з іншими голодранцями, я повертався звідти одинцем до скель, які виходили до Порто-Реале. Уже благословлялося на світ, коли моя риба підсмажувалася. Майже завжди я споживав її без хліба й соли. Стоячи, лежачи чи сидячи на скелях, на східному краю острова, обличчям до берега, я був першою людиною, яку осявав і зігрівав перший промінь. Власне, він був першим об'явом життя. Я збирав рибу на прилавках ще в темряві. У темені повертався і до своїх скель. Схід сонця мене приголомшував. Я обожнював його. Якісь інтимні таємні стосунки зав'язалися між ним і мною. Звісно, я вшановував його, уникаючи складних обрядів, я не міг і думкою здумати, щоб наслідувати первісних людей, але я знаю, що це світило стало моїм богом. Саме в моєму тілі воно сходило, окреслювало дуту й заходило. Якщо я спостерігав за ним на небі, парафії астрономів, то саме воно було зухвалим відбиттям того, що я зберіг у собі. Можливо, я навіть підсвідомо плутав його зі Стілітано, який зник.

У такий спосіб я намагаюся вам пояснити, якою була моя форма сприйнятливості. Природа мене бентежила. Моя любов до Стілітано, грім його раптового впаду в мою убогість і ще не знати що кинули мене на поталу стихій. Але стихії злі. Щоб їх приручити, я захотів усотати їх у себе. Я не тільки облишив заперечувати їхню жорстокість, а навпаки, вітав її, заволодівши стихіями, я їм потурав.

Оскільки така поведенція не могла бути успішною через діалектику, то я вдався до магії, тобто до своєрідного жаданого нахилу, інтуїтивної злагоди з природою. Мова не годна була мені прислужитися. Отоді-то предмети та обставини, у яких, як бджолине жало, все-таки чаїлась колючка пихи, стали для мене по-материнському рідними. (По-материнському: тобто засадничий їхній елемент — жіночність. Згадуючи про це, я не прагнув робити жодного натяку чи посилання, на маздакізм: я лише зазначаю, що моя чутливість вимагала бачити довкола себе жіночий настрій. Вона мала на це право, по-заяк спромоглась оволодіти чоловічими чеснотами: твердістю, жорстокістю, байдужістю.)