Харукі Муракамі - 1Q82. Книга перша

— Але ж, гадаю, знаєте, що така юридична процедура непроста. Бо, що не кажіть, ситуація складна.

— Звичайно. Але я до цього готова, — відповіла стара пані — Скористаюсь усіма засобами. Зроблю все, що зможу, аби дівчину нікому не віддати.

У її голосі вчувалася різка нотка. Ще ніколи вона не покачувала так явно перед Аомаме своїх почуттів. І це трохи збентежило Аомаме. Здається, господиня прочитала на її обличчі таке побоювання.

І, ніби відкриваючи таємницю, стишеним голосом вона сказала:

— Я ще нікому про це не розповідала. Зберігала досі глибоко в душі. Бо прикро про це вголос говорити. Правду кажучи, під час самогубства дочка була вагітною. На шостому місяці. Мабуть, вона не хотіла народжувати дитини від того чоловіка. А тому разом з плодом у лоні вкоротила собі життя. Якби була щасливо народила, то її дитина мала б приблизно стільки років, як оця дівчина. Тоді я втратила одночасно два дорогоцінних життя.

— Як жаль! — сказала Аомаме.

— Але будьте спокійні. Така особиста обставина не затьмарить моєї розсудливості. Я не наражатиму вас на зайву небезпеку. І ви для мене дорогоцінна дочка. Ми вже одна сім'я.

Аомаме мовчки кивнула.

— Цього чоловіка будь-що треба знищити, — наче сама собі, сказала господиня. А тоді глянула на Аомаме. — Якомога скоріше треба послати його в інший світ. Перед тим, як він нашкодить іншій людині.

Аомаме подивилася на Цубасу по той бік стола. Дівчина, що своїм поглядом зосередилася на чомусь уявному, здалася Аомаме лише тінню людини.

— Та водночас квапитися не варто, — додала господиня. — Нам треба бути обережними й терпеливими.

Залишивши господиню з дівчиною, Аомаме вийшла сама з кімнати. Господиня сказала, що побуде з Цубасою, поки та не засне. У холі на першому поверсі четверо жінок сиділи за столом і, схиливши голови одна до одної, пошепки про щось розмовляли. В очах Аомаме це було нереальне видовище. Здавалось, ніби жінки творили композицію уявної картини, яку можна було б назвати «Жінки, що діляться таємницями». Навіть коли Аомаме проходила повз них, створена ними композиція не змінилася.

За вхідними дверима Аомаме присіла навпочіпки й погладила вівчарку, яка радісно заметляла хвостом. Аомаме дивувалася, чому собака стала такою беззастережно щасливою. Аомаме ніколи не тримала вдома нікого — ні собаки, ні кота, ні пташки. Не купувала квітів у горщиках. Потім вона раптом згадала й глянула на небо. Та за його плоскими сірими хмарами, що віщували настання сезону дощів, Місяця не побачила. Був тихий, безвітряний вечір. Хоча за товщею хмар і проглядало тьмяне місячне сяйво, Аомаме не змогла визначити, скільки Місяців на небі.

Прямуючи до станції метро, Аомаме роздумувала над дивовижністю цього світу. Якщо, як казала господиня, ми — лише прості переносники генів, то чому багатьом із нас доводиться жити дивним життям. Якби ми жили просто, думаючи тільки про те, як підтримати його і продовжити людський рід. то хіба мета генів про передачу ДНК повністю не досягалася б? Які переваги дає генам те, що люди живуть складним, заплутаним, іноді навіть дивним життям?

Яку користь приносить генам чоловік, що знаходить радість у ґвалтуванні дівчат перед першим місячним, здоровенної статури «голубий» охоронець, глибоко побожні люди, що вмирають, відмовляючись від переливання крові, жінка, що вкорочує собі життя снодійним препаратом на шостому місяці вагітності, жінка, що вбиває гострим вістрям голки чоловіків, які створюють проблеми, жінконенависники й чоловіконенависники? Гени насолоджуються такими хитромудрими життєвими епізодами як яскравим стимулом чи використовують їх для якоїсь мети?

Аомаме не розуміла цього. Вона тільки знала, що тепер уже іншого життя не вибере. Хоч би там що, доведеться їй жити тим, яке випало. Повернути назад куплений товар і взяти новий не випадає. Хоч би яким дивним і спотвореним воно було, залишиться по-своєму переносником генів.

«Було б добре, якби господиня і Цубаса стали щасливими, — міркувала вона на ходу. І навіть подумала, що готова пожертвувати собою заради їхнього щастя. — Бо я не маю вартого уваги майбутнього». А втім, правду кажучи, вона не вірила, що в них обох складеться спокійне, задовільне або принаймні звичайне життя. «Більш-менш ми однакові, — думала вона. — У процесі життя кожна з нас несла на своїх плечах надто важкий тягар. Як казала господиня, ми — одна сім'я. Розширена сім'я, що має щось спільне — глибокі сердечні рани, свої вади й веде нескінченну війну».