Патрік Зюскінд - Парфуми

15 квітня 1766 року вирок було зачитано підсудному в його камері: «Підмайстер-парфюмер Жан-Батіст Гронуй, — зазначалося там, — повинен протягом двадцяти чотирьох годин бути виведеним до міської брами Кур і там, обличчям до неба, прив’язаним до дерев’яного хреста, отримати дванадцять ударів залізним прутом по живому тілі, які роздроблять йому суглоби рук, ніг, стегон та плечей, а потому висіти на хресті аж до смерті». Задушити злочинця після катування за допомогою шнура, як заведено в подібних випадках, катові суворо заборонили, навіть якби агонія тривала кілька днів. Труп закопати потім на скотомогильнику, місця не позначати.

Гренуй сприйняв промову без жодного поруху. Його запитали про останнє бажання. «Не маю, — відповів Гренуй, — у мене є все, що мені потрібно».

В камеру до нього зайшов священик, щоб висповідати перед смертю, та вже за чверть години повернувся ні з чим. Засуджений при згадці Божого імені з таким непорозумінням подивився на нього, ніби почув ім’я вперше, й, випроставшись на нарах, упав у глибокий сон. Говорити з ним далі було безглуздо.

У наступні два дні приходило безліч людей, щоб зблизька подивитися на жахливого вбивцю. Вартові дозволяли відвідувачам зазирнути до камери крізь отвір у дверях, вимагаючи шість су за кожен погляд. Гравер, який хотів зробити ескіз, був змушений заплатити два франки, та дозвіл розчарував його. Заарештований, руки і ноги в кайданах, увесь час спав на нарах. Обличчям він одвернувся до стіни, не реагуючи ні на стуки, ні на вигуки. Доступ до камери було суворо заборонено й, усупереч заманливим пропозиціям, вартові не наважувалися цю заборону порушувати. Боялися, коли б хтось із родичів загиблих дівчат не розтерзав убивцю передчасно. З тієї ж причини заборонялося давати йому будь-які страви: там могла бути отрута. Протягом всього арешту Гренуй отримував їжу із челядської кухні єпископського палацу, яку перед тим мав скуштувати тюремний старшина наглядачів. Останні два дні Гренуй, звичайно, не їв зовсім нічого. Просто спав.

Часом побрязкували його кайдани, тоді вартовий, заглянувши у вічко, бачив, як він п’є воду із баклаги, а потім знов лягає на нари та й спить собі далі. Здавалося, ця людина так натомилася власним життям, що ладна проспати навіть свої останні години.

Тим часом майдан біля брами Кур готували для страти. Теслі будували ешафот три на три метри, два метри заввишки, з парапетом та солідними сходами — такого розкішного в Грасі ще не було. Крім того, звели дерев’яну трибуну для верхівки та огорожу від натовпу, який доведеться тримати на певній відстані. Місця у вікнах будинків навколо майдану брами Кур уже давно здали внайми за невимовно високими цінами. Навіть у Шаріте, що була трохи осторонь, помічник ката виторговував у психічнохворих їхні кімнати, здавши потім з величезним прибутком внайми всіляким роззявам. Продавці лимонаду мішали бідонами про запас лакрицеву воду, гравер друкував сотнями зроблений у в’язниці й частково дофантазований портрет убивці, дюжинами сходилися до міста лоточники, пекарі пекли поминальні коржики.

Кат, пан Папон, якому вже кілька років не доводилося ламати кістки жодного злочинця, замовив собі в коваля важкого чотиригранного залізного кийка й пішов з ним на різницю, щоб випробувати на тушах тварин свої удари. Він мав право зробити тільки дванадцять ударів і розтрощити ними дванадцять суглобів, не пошкодивши таких важливих частин тіла, як груди чи голова, — нелегка справа, яка вимагала щонайтоншого чуття.

Громадяни готувалися до події, як до величезного свята. Те, що в цей день ніхто не працюватиме, було само собою зрозуміло. Жінки прасували святкове вбрання, чоловіки витрушували пилюку зі своїх сюртуків та начищали чоботи. Хто обіймав військову чи відомчу посаду, був майстром гільдії, адвокатом, нотаріусом, директором братства чи ще чимось визначним, той одягав уніформу та офіційне вбрання з орденами, стрічками, ланцюжками та білосніжними перуками. Віруючі збиралися зустрітись після свята на відправі, сатанинці — на люциферівській подячній месі, освічене дворянство — на магнетичних сеансах в отелях Кабріса, Вільнева та Фонтмішеля. На кухнях уже пеклося й смажилось, із погребів несли вино, а з ринку — прикраси з квітів, у соборі репетирували органіст та церковний хор.

У будинку Антуана Ріші панувала тиша. Ріші не допускав ніякої підготовки до «дня визволення», як називали в місті день страти вбивці. Все викликало огиду. Огидним було раптове повернення страху в людях, огидним — їхнє гарячкове передчуття радості. Та й вони самі, люди, всі до одного, викликали в нього огиду. Він не брав участі ні в показові злочинця та його жертв на площі перед собором, ні в процесі, ні в бридкому шесті спраглих до сенсацій повз камеру засудженого. Для ідентифікації волосся та одягу своєї доньки він запросив суд додому, виголосив коротку промову, попрохавши, щоб речі залишилися у нього як реліквії, що й було виконано. Він поніс їх до Лориної кімнати, поклав розрізану нічну сорочку й корсет на доньчине ліжко, розстелив волосся на подушці і, сівши перед ним, не залишав кімнати цілий день і цілу ніч, немов хотів цією безглуздою вартою виправити те, що проґавив тієї ночі в Напулі. Його переповнювала така огида до світу й до самого себе, що він навіть не міг плакати.