Патрік Зюскінд - Парфуми

Але спокійно, Жане-Батісте! Заспокойся, дорогий! Вони прийдуть і принесуть те, чого ти так жадаєш. Вже злітаються слуги. На невидимій таці вони несуть книгу запахів, невидимі руки у білих рукавичках підносять коштовні флакони, ось вони вже знімають їх з підноса, дуже-дуже обережно, кланяються і зникають.

І, залишившись на самоті — нарешті знову на самоті — Жан-Батіст накидається на жадані запахи, відкорковує першу пляшку, наливає повну-повнісіньку склянку, підносить її до рота і п’є одним духом. Випиває склянку прохолодного запаху, і це чудово! Цей напій такий рятівний, що від блаженства любому Жан-Батісту на очі навертаються сльози і він негайно наливає собі другу склянку цього аромату: аромату 1752 року, схопленого навесні, перед сходом сонця на Королівському мосту, коли з заходу дув легкий вітер, в якому змішалися запах моря, запах лісу і смолистий запах причалених до берега човнів. Це був запах кінця першої ночі, коли він, без дозволу Грімаля, вештався до Парижа. Це були свіжі пахощі першого світанку, який він прожив на волі. Він був провісником якогось іншого життя. Запах того ранку став для Гренуя запахом надії. Він дбайливо зберігав його. І щодня призволявся ним.

Після другої склянки зникла нервовість, усі сумніви та невпевненість, і його опанував чудовий спокій. Він зручно вмощувався на м’яких подушках, відкривав книжку і починав читати про запахи свого дитинства, про шкільні запахи, про запахи вулиць і закутків міста, про людські запахи. І його пронизувало приємне тремтіння, бо в ту мить він заклинав ненависні йому, винищені запахи. З відразою й інтересом читав Гренуй книгу бридких запахів, а коли огида пересилювала інтерес, він закривав її, відкладав убік і брав до рук іншу.

Паралельно він раз по раз пригублював благородні аромати. Після пляшки з ароматом надії він відкоркував іншу, з 1744 року, що була наповнена теплим запахом дров перед будинком мадам Гайяр. А потім випивав флягу вечірнього аромату, насиченого парфумами та важкими пахощами квітів, зібраного на околиці парку в Сен-Жермен-де-Пре влітку 1753-го.

Тепер був уже добряче наповнений ароматами. Тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на цьому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, книжка давно вислизнула з рук — він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Маре…

Він пив його благоговійно і для цього навіть сідав на канапі, хоч і важко було йому це зробити, бо з кожним порухом пурпуровий салон хитався і крутився довкола нього. В позі зразкового школяра, стиснувши коліна і щільно притиснувши одну ногу до іншої, поклавши свою ліву руку на ліве стегно — отак пив малий Гренуй найдорогоцінніший аромат з погребів свого серця, пив склянку за склянкою і ставав при цьому дедалі смутніший. Він знав, що випив забагато. Він знав, що не зможе знести такої навали задоволення. А проте пив до дна. Він ішов темним проходом з вулиці у двір. Він ішов на світло. Дівчинка сиділа і розрізала сливи. Здалеку долинали вибухи ракет і петард фейєрверку…

Він відставив склянку і ще кілька хвилин нерухомо сидів, ніби закам’янівши від сентиментальності і сп’яніння, доки з язика не зникав останній присмак напою. Він втуплював погляд перед себе. В голові раптом ставало порожньо, як і в пляшках. Тоді він перекидався боком на пурпуровій канапі й умить занурювався у всепоглинаючий сон.

У той самий час і зовнішній Гренуй засинав на своїй кінській попоні. І його сон був не менш глибоким, аніж у внутрішнього Гренуя, бо геркулесові подвиги та ексцеси одного не менше виснажували й іншого — вони обидва, зрештою, були тією самою особою.

Щоправда, коли він прокидався, то прокидався не в пурпуровому салоні пурпурового замку за сімома мурами і навіть не на весняних духмяних луках своєї душі, а лише у кам’яному притулку в кінці тунелю на твердій долівці в темряві. І його нудило від голоду та спраги і морозило, йому було так погано, як п’яниці з похмілля. На всіх чотирьох виповзав він зі своєї штольні.

Знадвору був якийсь час доби, початок або кінець ночі, але навіть опівночі світло зірок різало йому очі. Повітря здавалося йому курним, їдким, воно дошкуляло легеням, ландшафт — жорстким, він наштовхувався на каміння. І навіть найніжніші запахи боляче жалили його відвиклий від цього світу ніс.

Він ішов до джерела, почав злизувати зі скелі вологу — годину, дві, це була справжня мука, не було кінця-краю часові, тому часові, коли йому дошкуляв реальний світ. Здерши з каміння кілька клаптиків моху, він втискував їх у себе, присідав на камені, пожираючи і випорожняючись водночас — швиденько, швиденько, аби покінчити з цим, — і, як загнана м’якотіла тваринка, над якою в небі уже кружляли яструби, біг назад у свою печеру, в кінець штольні, де лежала попона. Тут він нарешті знову був у безпеці.