Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Яке там говорив... — скривився Павло. — Її мамаша, гадина, мене на поріг не пускає!

— Зрозуміло. Але вона завтра на зміні повинна бути! Давай, дій. Слухай, а може, з тим козлом перебазарити? З бухгалтером, га? Воно б не завадило.

— Нічого не дасть, — відрубав Павло. — Свєтка вперта. Тоді вже точно — впреться рогом, і пропало. Спробую завтра з нею сам розібратися. Іду ва-банк. Уже на роботу навіть відновився. У Фертилівку...

Промовивши назву села, Павло плюнув крізь зуби.

— Куди?! — вирячився Вовчик.

— А ти думав — куди? В головного на мене зуб ось який, — він показав, розвівши руками. — Я і так, і сяк пробував... Не візьме у місто!

— Воно й зрозуміло... — Вовчик пошкріб потилицю. — Та не плач ти раніше положеного! Перебазариш завтра з нею — і все буде о'кей. Вона, Світлана, навмисне це тобі зробила. За те, що ти поїхав. Я її знаю. А якщо так — то вмовиш. Ти завтра, головне, на новій машині підрулюй, круто так... Але надто не вимахуйся, дівка дійсно вперта. Краще попросися, поклонися. Вони ж це люблять. Скажи, що за нею до Фертилівки навіть подався...

— Не вчи тата трахатися, — роздратовано промовив Павло, — сам знаю. Ну, гаразд, Вовчику... Йтиму я. Завтра до цієї грьобаної... Хвертилівки їхати. Справи приймати. Ось так буває, братан. З Дортмунда... у Хвертилівку, — з серцем додав хлопець.

Вони зайшли на просторе подвір'я, засіяне стриженою зеленою травичкою. Біля будинку стояла пара коней у дорогій оригінальній упряжі. З-за рогу будинку виглядав великий чорний джип.

— Воба-на...— пробурмотів Медвідь, розглядаючи коней.— Чув про них, але бачити ще не доводилося.

— Гарні коники, — погодився Олег.

— Наче ти розумієшся? — здивувався Ілля.

— А що тут розуміти? Диви, просто блищать. Я що, не бачив, які доходяги по вашому Тачанову їздять? Машинка, до речі, також нічого.

— А ось його водокачка, — показав Ілля. — Я про неї також...

Великий пес невідомої породи, також зразково доглянутий, з'явився невідомо звідки й неквапно наблизився до них.

— Ні чорта собі, — пробурмотів Олег, мимохіть роблячи крок назад.

— Він не кусається, мені казали... — сказав Ілля, відступаючи слідом за ним.

Пес зупинився кроків за три, без особливої люті гавкнув на повітря. Двері відчинилися, і на ґанку з'явився високий та худий чоловік старших років із рудою бородою. Піднявши руку на знак вітання, він почав спускатися сходами, грюкаючи доволі екзотичними дерев'яними туфлями-колодками.

— Ну, це абзац...— здивувався Олег.— Просто з казки Андерсена.

— Дійсно, капці музейні, — погодився Ілля.

Німець посміхнувся і потис лікарям по черзі руки.

— Вітаю, пане Ганс! — посміхнувся й Медвідь.

— І я фас пріфєтстфофать!

— Це наш новий хірург, — представив колегу Ілля.

— Душе пріємно, — продовжував посміхатися німець. — Хошью фас посдорофіть с повишеній. Ви тіп'єрь клафний хірург... Я зналь фаш прєдшестфєнік Мікола Прокопофіч. Да, я ошень опєчал'єн...

— Що поробиш... — розвів руками Медвідь.— Ми всі також. Але життя не стоїть. Справу, як то кажуть, однаково потрібно робити. Того й приїхали до вас просити допомоги — тим паче, ви запрошували.

— Да, я памятайт свой обєцянок! — темпераментно запевнив Ганс. — Старий Ганс найн кидайт слова на фосдух!

— Кидати на вітер, — виправив Ілля, — так у нас кажуть.

— Так, прафільно! — зрадів німець.

Вони рушили до старої липи, під якою стояли дві лавки, захищені дашком у вигляді симпатичного «грибка».

— Ну, чого тобі ще? — невдоволено промовила Світлана, вийшовши у коридор на сходи. Вона притискала собою двері до реанімаційного відділення, спираючись на них складеними за спиною руками.

— Гарно виглядаєш... — зауважив Павло, підійшовши до неї. — Тільки щось прийом не надто радісний.

— А ти на який розраховував? — здивувалася дівчина. — Ти собі зібрався і поїхав. Мене покинув. Сидів би там ще років зо три, якби я заміж не зібралася. І взагалі, Павлушо, всякі дебати у твоєму стилі нічого не дадуть. У мене вже все вирішено. Безповоротно. Тільки нерви мені псуватимеш.

— Ну, по-перше, — почав Павло, — я тебе не кидав, а тимчасово поїхав. І ти про це знала.

— Без моєї згоди поїхав! — перебила вона, підвищуючи голос.

— Але для твого ж блага!

— Добре собі благо — сидіти самій і дивитися, як кращі роки минають...

— Роки — це відносно, — не погодився Павло. — Ті, що попереду — ще кращі. А, по-твоєму, я мав сидіти тут на зарплатні двадцять доларів за місяць? І співати тобі, як тебе кохаю? Голий та босий? За пару років ти сама побачила би, що самим коханням не проживеш, що треба і вдягнутися, і дітей нагодувати. Я що — для себе старався, так?