Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— А як же ваш інтерн? Раптом прийде?

— Так ми і йому наллємо. Дурненька, я ж про каву тобі говорю! А в тебе одне в голові.

— Ну, якщо я така дурненька, то вечерятимеш сам.

До ординаторської постукали — це була чергова:

— Доктор, терміново просять до приймального — важкий хворий.

— Та їм усі — важкі... Ну, вперед, Ірино Володимирівно! Бо зараз як замиємося на операцію — плакала наша кава.

— Сплюньте, доктор!

Але він вже спускався сходами.

Чоловік лежав на тапчані блідий, мовчазний, видаючи лише зрідка слабкий стогін.

— Що там?

— Дивіться, лікарю. Травма живота. На заводі вдарило балкою, яку тягнув трактор. Півгодини тому.

— Гемодинаміка?

— Пульс сто, тиск — сто на шістдесят.

Хірург присів поруч із пацієнтом і, зсунувши робу догори, легко торкнувся живота.

— М-м-м... — той лише застогнав.

— Голова крутиться?

— Так...

— Своїми ногами не йшли після травми?

— Пробував. Слабо...

Олег ще раз провів рукою по животі хлопця.

— Ну що... Оперувати тебе треба. Внутрішня кровотеча. Зараз ще одну процедуру, щоб переконатися і — чимшвидше на стіл.

Той лише заплющив очі і ковтнув.

— Давайте догори. Родичам повідомили?

— Уже із заводу дзвонили — зараз будуть.

Кивнувши головою на знак згоди, Олег рушив у відділення.

У операційній було все, як зазвичай. Зосереджене дзенькання інструментів, скупі репліки під акомпанемент наркозного апарата. Троє хірургів, медсестра, санітарка та анестезіолог із анес— тезисткою. Усі зайняті роботою.

— Умикай.

Загудів електровідсмоктувач.

— Крововтрата, напевно, до півтора літра. Як, Олег Вікторович?

— Десь так. Васю, не спи — кишки відводь набік, бо ж заважають. Тут спати ніколи. Звідки ж воно ллє?

— Он, десь із печінки.

— Та я і сам бачу, що з печінки, але де саме?

Але тут радісно вигукнув Ясінський:

— Я бачу! Он який розрив!

— Молодець. Я також бачу. А он — іще.

— Печінка, наче кавун, тріснула... — буркотів ще один хірург, який виконував роль першого асистента. — Я ж казав тобі — сто відсотків, а ти — лапароцентез, лапароцентез... Тут за кілометр було видно, що справа пахне керосином...

— Годі вже, зараз усі розумні... А живіт дарма розрізати також неприємно. Ірино, шити готуй — кетгут, але чимдовший, бо в'язати незручно. 3-зараза... як тут незручно... Потрібно ж так порватися...

— Дійсно, удар гарний був, могла й кишка постраждати.

— Не в тому справа, — Олег викинув на пелюшку жменю чорних кров'яних згустків і ненадовго замовк, прошиваючи печінку. — Мені здалося, що якийсь каловий запах промайнув. Ви не чули?

— Та ну тебе... В тебе нюхові галюни вже.

— А я, між іншим, також чув, — устряв інтерн. — От коли ми кров із малого тазу відсмоктували, я також наче почув.

— Ну гаразд, ще подивимося. Давай, Ірино. Останній шов — і все.

Вони закінчили з печінкою і полізли у низ живота перебирати кишечник.

Професор Соколов лежав на дивані, вкрившись ковдрою мало не з головою. Двері кімнати тихо та обережно розчинилися, і увійшла дружина. Майже не дихаючи, вона підійшла до шафи і почала відчиняти дверцята, що відразу заскрипіли. Жінка робила це обережно, але дверцята все одно видавали пронизливе рипіння. Тоді вона вирішила, що найліпше буде зробити це зразу і рішуче — швидко потягла на себе, не помітивши при цьому, що на підлозі лежить якась дитяча іграшка. Від удару дверцят цяцька відлетіла і загуркотіла по підлозі.

Тіло на дивані повернулося обличчям до неї.

— Тобі обов'язково саме зараз лізти у шафу? Саме тоді, як я не спав попередню ніч! Саме тепер, так?!

— Тихо, тихо... — вона приклала палець до губів, — іду вже, йду...

— То онуків не можеш заспокоїти, щойно заснув — вони гримлять, тепер сама...

Вона тихо зникла за дверима. Тіло на дивані знову накрилося з головою.

Нагорі щось застукало, наче хтось важко пострибав по підлозі поверхом вище. За якийсь час звук повторився, але чоловік навіть не поворухнувся. Проте на третій раз сів на ліжку і пронизливо заволав:

— Машо! Машо!

— Чого тобі? — дружина злякано зазирнула до кімнати.

— Іди, скажи щось отим згори. Це ж неможливо так бігати о дванадцятій годині ночі! Ну просто, як коні! Що вони там роблять? Я зараз дзвонитиму до міліції!

— Ну в них ювілей сьогодні, з дітьми позбиралися, діти бавляться...

— Знову діти? Своїх насилу заспокоїли — тепер чужі? Іди розжени цей бедлам! Якщо мене піднімуть ще раз, я за себе не ручаюся. Встану і все тут перекину. Я вже не у тому віці, щоб по дві ночі підряд не спати.