Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Так, так, знаю, — злякавшись, що старий прилипне до нього надовго зі своїми спогадами, лікар побіг далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу! — дві медсестри посміхнулися, минаючи його.

— О! — цей вигук у незнайомої людини міг би викликати підозру, що професор бачив їх востаннє років так із двадцять тому. — А шо ето с вами? Я помну, ви ещо учора ходили така уся доволна, и у колготках... а сеодня в вас така причоска!

Обидві дівчини пирснули у долоні і, залишивши серед коридору здивованого професора, пішли далі.

— Здрастуйте, Григорію Ананійовичу!

— Здрастуйте, здрастуйте...

Дійшовши вже на третьому поверсі до розчинених дверей ординаторської, професор Желязко зазирнув туди.

— Добре утро! А шо вас сеодня так мало?

— Оперують, Григорію Ананійовичу. Ще уночі почали. Рак шлунку. Ішли, кажуть, на перфоративну, а знайшли пухлину. Женатий із Гурським. А потім ще й шефа на ранок із дому викликали.

— Да... да... — Желязко мрійливо застиг в отворі дверей. — Помну я, ми кода-то с Петром Опанасовичем, кода он ещо работал, оперировали рак желудка... Ну, ми их вообще много оперировали, ви помните, да...

— Звичайно, помню, — відповів лікар, продовжуючи перекидати папери.

Але обличчя старого несподівано перекривило від обурення, і він закричав:

— Та шо ти там можеш помнит? Ти ж у нас тода ещо не работал!

Розуміючи, що старий зараз затягне надовго, лікарі, що сиділи в ординаторській, почали непомітно розбігатися.

Напруга в операційній давно спала, хоча так само побрязкували інструменти, тріскотіли затискачі. Згорблені постаті оперуючих не приховували втому, але настрій, незважаючи на це, був на підйомі — операція закінчувалася. Професор Соколов, довгий та худорлявий, у нещільно зав'язаній масці (йому можна), закінчив основний етап операції.

— Ну що, Олег Вікторович... Як на мене — все, що можливо, ми зробили. Я особисто задоволений. Хоча, дід важкий...

— Будемо сподіватися, що витягне, — відповів Олег. — Не лишати ж пухлину! Тоді б за кілька місяців точно помер.

— Звичайно, ви правильно вчинили. Будемо сподіватися. Тільки добре розпиши йому призначення. Сам проконтролюй.

— Звичайно, Валерію Павловичу.

— Сподіваюся, п'ятихвилинку провели без нас. Ну, все. Я розмиваюся — зашиєте без мене. Дренажі постав довкола — все-таки розлитий перитоніт. І помийте усе, помийте старанно...

— Добре, Валерію Павловичу, не турбуйтеся, усе зробимо.

— Усім дякую.

Здираючи на ходу рукавиці, завідуючий клінікою вийшов із операційної. Гурський відразу ж благаючим поглядом вказав Олегові на двері.

— Іди, — зітхнув той, — сам бачиш, які справи — я б тебе не будив... Ставай он на професорське місце, ший.

Остання репліка була адресована інтерну і той, задоволений, почав обходити навколо столу на місце оперуючого.

У ординаторській хірургічного відділення знаходилося двоє лікарів і троє інтернів. Хірурги зосереджено писали, а інтерни залагоджували якісь свої проблеми.

— Мужики, — не міг заспокоїтися один із них, — ну, влетів учора наш Ясінський — атас! Зараз обіржетеся. Січете: біжить Вася нагору, спізнюється, дві хвилини залишається. Заскакує на поверх, не роздягаючись, звісно, а до нього якийсь мудак... Ну, ви ж знаєте, як Вася вміє розповідати. Каже, барига баригою. Халат пожмаканий, шкери розтоптані... І до нього: «Ви куди летите вдягнутий?». А Васька йому: «А у чім справа?». Мовляв, буде кожен санітар без п'яти хвилин лікаря взувати! А той йому: «Роздягалку внизу для кого зробили? Там належить роздягатися! Ви хто такий?». Васька й говорить: «Я тут працюю. Це ви хто такий?». А той просто очі вилупив! І з апломбом так: «А я головний лікар цієї лікарні. Аржанський — моє прізвище, може, чули?».

Обоє лікарів полишили писати і зайшлися реготом.

— От дає...

— Молодець... Про кого це ти розповідаєш?

— Та Васька, Ясінський...

— Ну, прикольний пацан. А він що, на п'ятихвилинки загальні не ходить? Не знає, як головний виглядає?

— Так ось і Аржанський його про це спитав! — зрадів інтерн. — Васька моментом у штани наклав та веде вже іншої: «А я тут інтерн, в хірургії...». Той далі: «А ви що, п'ятихвилинок не відвідуєте?». «Та відвідую...». «То, може, погано бачите?». Ну і приколупався — як це він, мовляв, за цілий рік спромігся жодного разу не прийти на п'ятихвилинку. Словом, «Хто ваш керівник?» і так далі...

Інтерн розпачливо зітхнув, переживаючи за друга та розуміючи, що подібне могло трапитися і з ним самим. А всі решта продовжували гиготіти.