Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— От бачиш! — зрадів за сусіда Ревуцький. — Знімуть зараз твою удавку. А ти — «не витримаю, не витримаю...»

— Усе, — розігнув плечі Олег. — Чорти б забрали цього гнідого. У верхньому поверсі порядок.

— Так, — погодилися обоє асистентів, — нормально.

— Дивимося кишечник, — сказав Медвідь.

— Хлопці, зашивайтеся вже! — підігнав зі свого боку Щур.

— А що — з тиском погано?

— Та ні, добре, але давайте швидше.

— Не жени, ямщик, — пробуркотів Ілля, — швидше, ніж можливо, однаково не буде. А! Ось! Ось він, рідненький. Розрив кишки бачу.

— Дивно, і калом не смердить... — зауважив Олег із незрозумілою іншим іронією.

-Так, Надю, серветку давай нову. Шиємо другий ряд. Добре пораховані?

Несподівано згасло світло. Одразу замовк наркозний апарат, а все довкола потонуло у сутінках похмурого дня.

— Твою ж маму... — вилаявся Щур і, схопивши чорну резинову камеру, перейшов на ручне дихання.

— Ганю! — закричав Медвідь, кличучи з передопераційної санітарку. — Бігом дзвони до РЕМу! Що за ідіотизм? Чому не попередили?

— Що це означає? — не зрозумів Олег.

— Електроенергію вимкнули. Зараз же постійно вимикають, але стараються попереджати.

— Добре, що не півгодини тому, — похитав головою Олег.

— Хлопці, не балакайте там, працюйте, — знову взявся за хірургів Щур. — У мене хворий на ручному диханні, між іншим.

— Ми всі в роботі.

З'явилася санітарка, що бігала телефонувати.

— У РЕМ кажуть, що відключення на обласному рівні. Увімкнуть не раніше, як за годину.

— Тягни аварійну, — скомандував Медвідь. — Військову, на акумуляторі. Ледве дихає вже.

— Там ще апендицит привезли, — додала Ганя.

— Якраз доречно, — погодився Ілля. — Давай, Тарасе Васильовичу, — розмивайся — ми тут вже вдвох упораємося. Іди дивитися той апендицит.

— Весело тут у вас... — зазначив Олег.

У травматологічній вісімнадцятій палаті стояла тиша. Доктор Савчук у масці та рукавицях стояв біля койки хворого, обробляючи руки спиртом. Той, хто нещодавно літав із даху, злякано косив очі на його приготування. Поруч із ліжком на стерильному металічному лотку, підвезеному на перев'язочному столику, лежали дриль, шпиці та інші інструменти. Сестра і санітарка, що знаходилися поруч, також із якоюсь недовірою зиркали на Савчука, який нарешті скінчив оброблятися та намастив вибриту голову хворого йодом. Незважаючи на брак компетентності, Петро Петрович дійсно вважав, що людині, очевидно, все-таки не можна свердлити голову наскрізь, але, якщо каже республіканський спеціаліст...

— Ну, Хведоре, — не витримав Ревуцький, — у тебе тепер зачіска, як у крутого мафіозі. Не трусися, все буде гаразд!

— Не бійтеся, — маленький знеболюючий укольчик... — Савчук зігнувся над пацієнтом, взявши шприц.

— Доктор... е-е... а що ви збираєтеся робити? — боязко запитала чергова.

— Ти ж чула, — незворушно відповів Петро Петрович, — скелетний витяг накладати.

Він поклав шприц на лоток і, взявши дриль, уставив туди довгу металеву шпицю. Потім намірився на точку, по якій хвилин двадцять тому стукав республіканський гість, приставив дриль і почав свердлити. Шпиця легко просвердлила голову і вийшла з другого боку.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Савчук.

— Нічого, доктор... — просичав хворий.

Від'єднавши дриль, Петро Петрович встановив на шпицю скобу, затяг болти і приєднав мотузку.

— Ну, повісьте йому для початку кілограмчиків зо три, — промовив він до медсестри.

За кілька хвилин витяг було налагоджено.

— Ну як? — знову запитав Савчук у хворого.

— Дякую, доктор! — пожвавився той. — Я тепер говорити можу нормально і під шию нічого не тисне. Як на світ народився! Правда, якісь мурашки по ногах побігли, коли ви свердлили, але вже перейшло.

Із переможним виглядом Петро Петрович вийшов із палати.

У кабінеті головної медсестри Тачанівської райлікарні зависла важка атмосфера. Перевіряючий КРУ сидів за столом, скинувши піджака і розвісивши його на спинку стільчика. Навколо стояв страшний гармидер — на столах купи паперів, кругом розставлені коробки з різним реманентом, усе з ніг на голову. За вікном починало темніти.

— Та-а-ак... — протяг КРУк, настовбурчивши вуса. — То ми виведемо кінці, нарешті, з цими е-е... калоприймачами?

Зіна лише безсило знизала плечима.

— Отже, ви, шановна, нарахували шістсот сорок. А по паперах повинно бути шістсот шістдесят. Заносити до акту, чи ще шукатимете?