Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Н-да... — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати... І ті, харків'яни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я пам'ятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харків'ян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити...

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан... Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду...

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

На вранішній п'ятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, п'ятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович... Прошу...

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря... рю... щі... хворі е-е... Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой... ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої... В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві... Ні, навпаки — в... — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього... мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа... ой... зліва... правої...

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм... Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо... Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з...

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — 3 Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе... Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці... Ой... вибачте... забула, що в чому... А Вікуляк...

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!

— Коли все скінчиться, — почав Олег, — це будуть твої проблеми, як знов ублажити персонал, ставши завідуючим. І мене вони не повинні хвилювати. Правильно? Ми ж домовилися? Сам підеш до головного, і до Вовка сам поїдеш.

— Гаразд уже, не плач... — пробурмотів Ілля. — Звільню тебе від цього тягаря. Заспокойся...

До ординаторської зазирнула Віра-операційна.

— Олег Вікторович, о якій годині починаємо?

— Я ж казав — о десятій. Соню мені заклич, нехай прийде.

Соня відшукалася за якусь хвилину. Увійшовши розкарячено, як завжди, вона мовчки стала з віником посеред ординаторської.

— Ось що, Соню... — сказав Олег. — Ключі від старого кабінету Малевича у тебе?