Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

До перев'язочної зазирнула чергова сестра.

— Олег Вікторович, дзвонили, щоб ви терміново йшли до головного. Щось важливе. Казали -

— У мене хвора на столі. За десять хвилин.

— Ну, я вам передала... Казали — терміново.

Двері зачинилися.

Олег увійшов до кабінету головного і привітався. Обличчя тих, хто тут позбиралися, не обіцяли нічого доброго.

— Олег Вікторович, так? Проходьте, сідайте, будь ласка.

Дама вказала йому на стільчик.

— Ми запросили вас для того, щоб вияснити деякі моменти ЧП, яка сталася у вас в лікарні кілька днів тому. Хоча, можливо, я не точно висловилася — це не просто ЧП, це більше... Я маю на увазі ту безвідповідальність, яку було проявлено у вас у відділенні щодо польської громадянки, котра поступила на вашому чергуванні. Я слухаю вас. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Така хвора дійсно поступала на моєму чергуванні але, чесно кажучи, ні про які надзвичайні події я не чув, — відповів Олег, дивлячись чиновниці в очі. — Польській громадянці була надана необхідна допомога, про її поступлення я одразу ж доповів черговому по держадміністрації. Та й сама хвора не висловлювала жодних претензій.

— Тільки не треба зі мною так, Олегу Вікторовичу! — голос дами попереджуюче задзвенів. — Не треба! Ви прекрасно все розумієте! Мова йде не про ваше чергування, а про те, що сталося після його закінчення, про її конфлікт із професором Желязком.

Чому ви спрямували Григорія Ананійовича до цієї хворої, якщо чули розпорядження завклінікою — зовсім іншого змісту?

— Дійсно, Валерій Павлович розпорядився, щоб хвору оглянув завідуючий відділенням. Але сам Ігор Петрович сказав мені показати її професору Желязку.

— Але ви не показали! А лише повідомили йому, неправильно спрямувавши зовсім до іншої хворої!

— Пробачте, — сказав Олег, — я йому все вірно пояснив. Якщо вийшло непорозуміння, то не з моєї вини.

— Непорозуміння?! — дама викотила очі, мало ие задихнувшись. — Та ви, доктор, взагалі орієнтуєтеся в ситуації, якщо вважаєте це непорозумінням?! Від іноземної громадянки поступила скарга офіційними каналами! І все це прийшло до міської держадміністрації згори! І саме тому я особисто розбираюся у цьому!

— Ну, якщо у скарзі громадянки Польщі фігурує моє прізвище, — знизав плечима Олег, — мені доведеться відповідати...

— Чи вам доведеться відповідати, будемо вирішувати ми, — їдко промовила чиновниця. — Тим паче, ви, я так бачу, не надто критичні до себе і своєї діяльності у цьому закладі. Ваші безпосередні керівники вже ввели мене у курс справи, тож я склала уявлення про те, що ви являєте собою як фахівець.

— Ну, ображати мене вам ніхто не давав права, — заперечив Олег. — Що я являю собою як фахівець — вирішувала відповідна комісія, і навряд чи годиться ставити під сумнів її компетентність.

— Так? — картинно здивувалася дама. — А як назвати той факт, що ви більше п'яти годин тримали на операційному столі хворого, не маючи на те підстав?

— Це неправда, — не погодився Олег. — Я оперував лише три години, півтори з яких зупиняв кровотечу, ліквідуючи розриви печінки. Ще годину оперував завідуючий і ще одну— Валерій Павлович, він підтвердить.

Соколову залишалося тільки мовчки кивнути.

— За словом, я бачу, ви до кишені не лізете, але...

— Одну хвилинку, — перебив раптом грізну гостю головний лікар Аржанський, — а скажіть ще таке — чому ця полячка, якщо у неї була ниркова колька, опинилася раптом у вас, а не в урології?

— Її поклали до початку мого чергування, — розвів руками Олег. — Тому не знаю. Коли я прийшов, інтерн повідомив мені, що вона вже лежить.

— До речі, про вашого інтерна, — згадав раптом головний, — а вам відомо, що за півроку навчання він жодного разу не був на загальній п'ятихвилинці і навіть не знає, як виглядає головний лікар установи, де він навчається? Вам відомо, що у відповідь на зауваження головного лікаря він питає: «А хто ви такий?». Вам відомо, що інтерн, у якого ви числитеся безпосереднім керівником, зумів уночі проникнути до професорського кабінету і вчинити там погром?

— Стійте, стійте... — удавано замахала дама перед очима, наче їй стало погано від усього цього. — Я щось нічого не можу збагнути... Ви що, довірили такому лікарю інтерна? М-м... а тепер дивуєтеся... Олегу Вікторовичу, а як виглядають хворі, вашому інтерну відомо?

— Так, — незворушно відповів Олег.

— Ну, це вже успіх... Гаразд. Ми вас поки що не затримуємо. Які міри застосуємо по відношенню до вас — це вирішуватиметься на іншому рівні. Одне можу вам сказати: готуйтеся потрапити на КЕК. А заразом замисліться про те, що ви робите і як ви працюєте. Задумайтеся, можливо, ще не пізно. Мені б хотілося вірити, що ще не пізно...