Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

Машину припаркували біля бровки навпроти симпатичної вивіски ресторанчика. Приятелі увійшли досередини.

— Ти, звичайно, як істинний хірург, коньяк поважаєш? Я чув, ваш брат тільки це п'є.

— Мені однаково, — відповів Олег. — Сьогодні взагалі немає настрою пити.

— Знаєш, а я вип'ю. Я взагалі кожного дня тепер... Ну, майже. Що, видно по мені?

Олег ніяково знизав плечима.

— Доброго дня, — до столика підійшла офіціантка, — Що ви бажаєте?

— Принеси нам, красуне, коньяку фірмового вірменського, з ікоркою га лимончиком — і щоб уже. А потім щось таке смачне — ну, ти знаєш, так, щоб ми тут не сумували. Бо більше не прийдемо.

Дівчина посміхнулася і пішла виконувати замовлення.

— А ти такий самий жилавий, як був, — заздро кинув поглядом Володя. — Непогано виглядаєш. Пам'ятаю — з тобою важко було, хоч я й на категорію вище боровся. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — без особливого ентузіазму відповів Олег. — Ти також прудкий був. І важкий на додаток. Мені колись мало ногу не поламав. Пам'ятаєш?

Офіціантка поставила на столик коньяк із бутербродами та нарізаний лимон. Володя розлив на правах господаря і запитав:

— Ну що, будьмо? Скільки не бачилися? За зустріч.

Він перехилив, не смакуючи. Олег трохи почекав і почав пити маленькими ковточками, наче змиваючи неприємний осад доби, що минула.

— То які у тебе проблеми?

— О, після чарки навіть інтерес з'явився, — констатував Якимець. — А то зовсім пісний сидів. Проблеми... Гм-м... Олежко, а ти скільки отримуєш, узагалі-то?

— Я? Та як тобі сказати... Ну, з усіма набавками зараз гривень чотириста з чимось. А до чого тут це?

— Чотириста... — Володя закурив та налив по новій. — Припустимо, стільки само тобі ще вдячні пацієнти у конвертах приносять... Загалом сто, як ти кажеш, «з чимось» баксів на місяць виходить...

— Не зрозумів, — знизав плечима Олег. — Ми що, зустрілися, аби рахувати мої прибутки?

— Ні, звичайно, не ображайся. Хочу запропонувати тобі роботу.

— Яку ще роботу? Ти що, приватну клініку відкриваєш? У нас на цьому не розбагатієш.

— Та ні, не приватну. А робота — нічого незвичайного. Дивись: ти працюєш в одній лікарні практично задарма. Ну, за моїми уявленнями, звичайно. А я збираюся тобі запропонувати попрацювати в іншій лікарні — за непогані гроші.

— Цікаво. А в якій — іншій?

— У Тачанові.

— Де?!

— У Тачанові. Є там лікарня. І хірургічний відділ у ній.

— А де це?!

Замість відповіді Якимець дістав із кишені піджака карту автодоріг, розгорнув її і тицьнув пальцем, практично не цілячись. Олег, примружившись, насилу розібрав дрібні літери, а потім несподівано випростався:

— Ти що, з глузду з'їхав? Та це чортзна-де! На іншому кінці України. Я що — ненормальний? І навіщо тобі це?

— Ну, то вже інше питання.

— То кажи, раз уже...

Вони знову випили.

— А ти здатний сприймати серйозно? — запитав Володя.

— Звичайно. Коньячок твій дієвий — мені вже суттєво краще. Сприймаю з усією серйозністю.

— Ну, гляди... Щоб не вийшло, як у тому анекдоті. Знаєш, приходить хворий до лікаря і каже: «У мене яйце болить». Лікар: «Показуйте». А він: «Не покажу». — «Чому?» — «А ви сміятиметеся». Той: «Ну що ви, я ж лікар!» Хворий витягає яйце зі штанів — таке, кіло на півтора, і ставить на стіл. Ну, лікар: «Ги-ги-ги!». А пацієнт тоді каже: «А хворе не покажу».

Олег засміявся:

— Не бійся, так не буде. Кажи давай.

— Ну, гаразд... — важко зітхнув Якимець, збираючись із думками. — Знаєш, вже рік не сплю ночами. Жахіття всяке сниться. Не кожну ніч, звичайно, — так би давно копита відкинув. Іноді кілька тижнів — нічого. А тоді щоночі. Це жах. Я сам на себе стаю не схожий. Прокинуся годині так о другій увесь мокрий, сну немає... Серце вискакує. До ранку не можу заснути. Потім цілий день із хворою головою. Увечері падаю вимучений, а уночі знову... Олег, це...

Якимець розпачливо похитав головою.

— А ти...

— Чекай, не перебивай, — попросив той. — Потім це припиняється. Ніч, дві — спокій. Немає, немає... Здавалося б, тепер мені лише розслабитися, а я не можу. Чекаю, коли знову... З'являється відчуття, що ось-ось. Воно виснажує. А тижнів за два я вже взагалі ні про що думати не здатний. Ну, ось цієї ночі... Немає. Отже, наступної... Знову ні. Але я знаю, що буде, обов'язково. Тоді знову стаю зовсім хворим. Це очікування доводить до ручки. І ось, нарешті... Олег, це неможливо передати.

— То що ж тобі сниться? — не зрозумів Олег.

— Один і той самий сон. Словом, мені збираються відрізати ноги. Обидві. Ну, ампутувати, в лікарні. В останню мить я вириваюся. Здається, при цьому я ще й когось «мочу». На смерть. Ну, розумієш, щоб видертися. І це мені вдається. Я біжу нічним лісом і гадаю, що усе позаду...