Олексій Волков - Лікарня на відлюдді

— Післяін'єкційний абсцес, — констатував Олег. — Якщо розкрити, відразу легше стане.

— Може, встигнемо? — чиновник дивився благально. — Я не витримаю до кінця дня!

— Устигнути-то встигнемо, — невпевнено промовив Олег, — але як ви потім поїдете... Я не знаю навіть.

— А чому? — здивувався той. — Я й сюди якось доїхав, та й ви кажете — одразу легше буде.

— Справа в тому, що коли розріжемо, утвориться рана, — пояснив Олег. — Із неї днів зо два порядно тектиме. Та й розкривати краще під загальним знеболенням, а після наркозу поки оклигаєте — певний час пройде...

— Ну, я вас прошу! — продовжував благати Васєчко. — Я терпітиму під уколами. Зрозумійте: якщо я туди не потраплю, це буде ЧП! На рівні районної адміністрації! У нас район по культурі минулого року перше місце зайняв...

— Гаразд, — перебив Олег. — Щось вигадаємо. Тільки скоренько, бо я також до області збираюся. Виїзд на дев'яту.

Щойно Павло вийшов із машини та розчинив двері ФАПу, одразу побачив, що та ж сама жінка в хустці бігла до нього.

— Доктор, — захекано промовила вона, — з дідом зовсім погано.

— А що таке? — здивувався Павло.

— На ранок вже і... яйця попухли. І все це рипить, наче сніг!

— Гм-м...— обличчя Павла стало стурбованим, і навіть промайнула тінь переляку. — Ну, якщо вже яйця... — зосереджено промовив він. — Потрібно до району везти. Викликаємо «швидку», терміново.

— Дякую, лікарю! — сповзаючи зі столу, промимрив Васєчко.

Вигляд зама по культурі після перебутої процедури аж ніяк не можна було вважати геройським. Олег на цей час уже мив руки.

— Ви мене виручили, з мене причитається... А! Лікарю, а коли ця пов'язка змокне? Скільки часу витримає?

— Дуже швидко змокне, — запевнив Олег.

— І на штани перейде?

— Звичайно. Ви заїдьте до аптеки і купіть жіночих прокладок, — порадив Олег. — Таку прокладку просто зверху на пов'язку приліпіть пластиром. Її на півдня стовідсотково вистачить. А як почуєте, що вона стала важкою, відірвете й нову приліпите. Гарантія, що штани чистими залишаться. Ми у Харкові завжди так робили.

— Клас! — зрадів Васєчко. — Олег Вікторович, а може, й ви зі мною? Довезу вас до самої обласної лікарні.

— Ні, дякую, — відмовився Олег. — Нас везтимуть.

Беженар разом зі Щуром вийшли з реанімаційного відділення і попрямували до Павла, який застиг на сходах, відчуваючи себе явно не в своїй тарілці. Обоє лікарів виглядали вкрай невдо— воленими.

— Якого біса ти його два дні маринував? — накинувся на фельдшера Беженар, чітко вимовляючи кожне слово. — У нього трав— ма грудної клітки, підшкірна емфізема. Ти що, зовсім не доганяєш?

— Та я думав... — промимрив Павло, — вдарився, воно й спухло...

— А ти що, не бачив, що воно поширюється далі й далі? А ти Що, не чув, що воно рипить під пальцями? — не витримав Щур. — Уже на промежину перелізло! Я взагалі такого, чесно кажучи, не пам'ятаю.

— Коли я побачив, що вже й там спухло, — зрозумів, що біда... — виправдовувався Павло.

— Ну, зрозуміло, — підсумував Беженар. — Власні яйця врятували хворого. Якби не спухли, що дійсно трапляється вкрай рідко, фельдшер би бідолаху ще зо два дні маринував, а потім би вже й ховав...

— А так злякався, — додав Щур. — Ще б пак! Такий важливий орган спух! Отже, дійсно біда...

— Та що ж я міг... Він руками-ногами рухав... — белькотів Павло.

— Іди з моїх очей, — сказав Беженар. — і наступного разу, не знаєш — бери машину і відправляй!

Червона «Лада» загальмувала біля аптеки. З водійського місця насилу виліз елегантно вдягнутий Васєчко, боязко помацав рукою своє заднє місце, глянув на годинника і несподівано прудко чкурнув сходами догори.

— Доброго ранку! — привітався чиновник. — Пробачте, у вас жіночі прокладки є?

— Звичайно! Які вам?

— У тому-то й справа, що мені, — скаламбурив зам по культурі. — Щойно лікар нарив прорізав. А зверху порадив таку прокладку приліпити, щоб на одяг не перетекло.

— Ну, то беріть оці, — жінка поставила перед ним упаковку, — ці найбільше набирають.

— Що, цілу пачку? Таку велику?

— Звичайно. Дружині потім віддасте. Дуже гарні прокладки.

Чоловік розрахувався і швидко вислизнув із аптеки.

Чорний джип їхав по дорозі на Фертилівку, розбризкуючи калюжі. На пасажирському місці поруч із німцем сидів не хто інший, як Арсен Миколайович Бліщ, завгосп Тачанівської ЦРЛ, людина з двома бородавками. Ганс уже не муркав під ніс свої рідні мотиви, а терпляче щось утлумачував попутнику.