Юрко Іздрик - Воццек & воццекургія

« К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль » — логічне завершення ненастанного цитування Набокова: головний герой роману «Пнін» професор Тимофій Павлович Пнін з'являється у «Воццеку» власною персоною. Йдеться про такий епізод Набоковського твору:

«— Начерчивается, — сказал Пнин, — большой квадрат на земле, туда помещаются, как колонны, цилиндрические куски дерева, а потом с какого-то расстояния в них бросается толстая палка, очень усиленно, как бумеранг, с широким разворачиванием руки — простите, к счастью это был сахар, а не соль.

— Я все еще слышу, сказал Пнин, поднимая с полу сахарницу…»

Втім попри безперечну увагу й поштивість до текстів Набокова Іздрик цитує їх в українській транскрипції, що надає цитуванню дещо пародійного забарвлення. Можливо, це своєрідна помста за великодержавницький снобізм Набокова у ставленні до України, що його Іздрик не може вибачити улюбленому авторові.

« безпечного їздця » — назва відомого фільму Деніса Гоппера «Easy Rider».

« Bi-i-i-icycle! » — цитується пісня групи Queen «Bicycle гасе».

« We are the champions, брате, we are the champions » — We are the champions» — один з найбільших гітів групи Queen.

« Антон » — мається на увазі Анатолій «Антон» Селюх, близький приятель Іздрика, комерсант і меценат, в товаристві якого починався видаватися журнал «Четвер». Як і описано в подальшому епізоді, він справді володів малоприбутковою крамницею, яку після написання Іздриком роману назвав «Воццек». Відомий художник Ярослав Яремак згодом зобразив на фасаді портрети Бюхнера та Іздрика. Все це створило рідкісний прецедент виходу вигаданих письменницькою уявою образів у площини реального світу. Для читачів-податківців ще раз наголошуємо, що, незважаючи на талант Яремака та популярність Бюхнера з Іздриком серед найширших кіл станіславського жіноцтва, крамниця Селюха продовжує була малоприбутковою.

« реальна рекламна агенція «Акорд», і яку в цьому сні я помилково іменував «Астоком » — абсолютно достовірний опис станіславських реалій, який до кінця розділу збивається на таку ж, за абсолютністю, сомнабулічну маячню.

«… з терпкого тіла літа. Літа-тіла » — в певному сенсі, чергове відсилання до Набокова, цього разу через посередництво Олександра Ірванця, вірш якого «Лоліта» починається рядком: « А в слово «тіло» влито слово «літо ».

«… потім звалив чиюсь картину, хотів повісити невдало — вона знову впала, не встиг він і кроку відійти, рвонувся мимоволі назад, але плюнув, збіг по сходах, забрався геть » — авторемінісценція. У розділі «Синдром Любанського» знаходимо подібний епізод: « Той вийшов на кухню напитися води, мало не розбив там горнятко (спіймав коло самої підлоги, але незграбно, знову впустив, і все ж, затримавши падіння, врятував)… » Втім сам текстовий засіб, техніку дисплейно-монтажного «пролонгування» якоїсь кульмінаційної дії, знову таки запозичено в Набокова — досить згадати епізод миття посуду з роману «Пнін», сцену прочитання головним героєм «Відчаю» власної повісті чи кадри з роману «Дар»: «Вешая трубку, он едва не сбил со столика стальной жгут с карандашом на привязи; хотел его удержать, но тут то и смахнул; потом въехал бедром в угол буфета; потом выронил папиросу, которую на ходу тащил из пачки; и наконец, зазвенел дверью, не рассчитав размаха…»

« ім'я, ім'я, читачу, ім'я, над розгадкою якого ми так марно б'ємося з тобою » — черговий натяк на Набокова, для якого номен героя завжди служив приводом для літературної гри — від складних сюжетних колізій до вишуканих анаграм, шифрів, прихованих асоціацій (як, скажімо, в романі «Справжнє життя Себастьяна Найта»). Можна також говорити про певне запозичення з роману «Лужин», де героя вперше називають по імені в двох останніх реченнях. Втім дешифрація імені А. наприкінці розділу «Відхід героїв» виявляється фікцією і виливається у ще один фонетичний ряд, який більше затінює, ніж прояснює. В цьому суттєва різниця між перфектно вибудованими конструкціями Набокова, в яких він почувається всевладним деміургом, і хиткою спорудою Іздрика, в якій навіть сам, здається, не хоче розібратися до кінця.

«… ефекту, відомого в літературі під назвою «Синдром Любанського » — Іздрик дещо переоцінює розголос і резонанс, яких навіть суто гіпотетично міг би досягти «Воццек». Однак, можливо, це профетичне.