Юрко Іздрик - Воццек & воццекургія

«… Магріта. Маргіт » — один із численних прикладів беззмістовної фонетичної гри. Рене Магріт (1898–1967) — бельгійський художник, представник сюрреалізму в живописі. На його відомому полотні «Філософія будуару» зображені, зокрема, жіночі мешти, котрі поступово набувають форми ніг (« Мешти у Міріам повторюють форму пальців точнісінько, як у Магріта »). Маргіт, як і написано в тексті, — персонаж Гомерового сатиричного епосу (і далі за текстом).

« Нестор » — імовірне запозичення імені Нестора-літописця. Можливий натяк на рід занять реальної особи.

« Ґорвіц » — персонаж, який виникає і в інших творах Іздрика. Ім'я, правдоподібно, запозичене в однієї з дійових осіб роману Селінджера «Над прірвою в житі», текст якого свого часу був адаптований Іздриком для провінційного театру.

« Найджел » — ім'я персонажа роману Айріс Мердок «Сон Бруно», що підтверджується в розділі «Відхід героїв»: « Відходить Айріс Мердок, авторка доброго роману «Сон Бруно», Найджелова матінка ».

« Карп Любанський » — ім'я персонажа роману Славка Яневського «Міраклі». Цілком імовірно, реальна особа, яка стоїть за цим персонажем — Юрій Андрухович. В кожному разі саме це ім'я Андрухович використав у надлишковому переліку прізвиськ Станіслава Перфецького, героя роману «Перверзія».

« Пуцик » — у першому варіанті — Пушик. Однак редколегія журналу «Перевал», де вперше друкувався «Воццек», переконала Іздрика змінити це ім'я, аби не образити реальну людину — письменника й нардепа Степана Пушика, до якого згаданий персонаж, річ ясна, жодного стосунку не має.

« Йоахим (Юхан) » — за деякими неперевіреними даними можна припустити, що ім'я запозичене з роману Макса Фріша «Ното faber», один з персонажів якого носить ім'я Йоахим Генке. Детальніше підтвердження цього припущення зайняло б надто багато місця.

« Матіяш Кудусай » — дещо трансформована назва композиції групи «King Crimson» з альбому «Discipline».

« Ґіппіус, чи як її там » — свідоме перекручення назви однієї з найпоширеніших акваріумних риб «гупі». Можливо, чергове відсилання до Набокова, іронічне ставлення якого до 3. Ґіппіус та Д. Мережковського загальновідоме: в романі «Дар» він пародійно зображає їх як подружжя Чернишевських.

« Яковина » — один з метаперсонажів Іздрикової прози. Іноді з'являється в аватарі кота.

« Ґустав і Ґустав …» — пародійний і досі не перевершений за влучністю фонетико-символічної характеристики опис поетичного угрупування «Нова деґенерація».

« А родовід почнемо від Аденауера » — Конрад Аденауер (1876–1967) — видатний німецький політик, канцлер і, по суті, «хрещений батько» Західної Німеччини. Найімовірніше, історичні реалії тут цілком неважливі. Як і в більшості випадків, Іздрик керується мотивами акустичної, а не змістової доцільності, про що читаємо далі: «…зник, залишивши нам нащадків та ще мелодію свого наймення: «А… Де… Нау…»

« після безславної Гайдеґґерової втечі » — не зовсім зрозумілий пасаж, який навряд чи має якесь раціональне пояснення, окрім уже згаданого нами ставлення Іздрика до постаті Гайдеґґера.

« Циклоп » — прізвисько одного із шкільних товаришів Іздрика.

« епоху човнів Марке, сифілітичних мух, прислужниць дому, крему і вербени » — Альбер Марке (1875–1947), — французький живописець, пейзажист, частим об'єктом його полотен стає море з усіма мариністськими аксесуарами.

В цілому цей пасаж є черговим відсиланням до Мопассана, загальний настрій прози якого сформульовано в такий називний і дещо категоричний спосіб. Імовірно, натякається на новелу Мопассана «Вікно», наративна інтрига якої полягає в інтимному зв'язку із служницею. Новела закінчується такими рядками: «Від тієї хвилі, розумієте, ношу в серці запах вербени… мені нестерпно хочеться відчути ще раз цей аромат!» ( Ґі де Мопассан. Твори у восьми томах. Том шостий. Київ, 1971, Стор. 386 ).

« нужденний Бруно, зеленавий Захер, драглистий Нестор, повнокровний Мазох » — Іздрик застосовує тут семіотико-літературний засіб «номінативної помпи», коли стереотипним знакам (фреймам) масової свідомості («Захер», «Бруно») нав'язується називання, притаманне «внутрішній енциклопедії» автора. Хрестоматійним прикладом «номінативної помпи» є рядок російського поета Георгія Іванова (1894 — 1958):