Юрко Іздрик - АМтм

Аби чимось зайняти себе і заразом створити видимість нормальної зустрічі старих приятелів, я почав перебирати подаровані забавки. Зрозуміло, весь цей дівочий спадок мав яскраво виражені гендерні ознаки — потвори-Барбі (2 штуки, без партнера); якісь обридливі латексні немовлята, виготовлені з усіма анатомічними подробицями, так, ніби призначалися для педофілійних секс-шопів; не менш збоченський лікарський комплект, до якого окрім шприців із затупленими голками, фонендоскопа й пластикового термометра входили ще й гінекологічні щипці, набір естетських скальпелів і циркулярна пилка для розпилювання черепних кісток; конструктор Lego, тематично пов'язаний із побутом наркодиспансеру; політкоректний Карлсон — з монголоїдними рисами, кульгавий, з кульчиком у правому вусі і написом на футболці «І have AIDS».

Мою увагу привернув було просторовий тривимірний хрест без будь-яких ознак іграшковості, але мій гість швидко відібрав його і кинув у загальну купу.

— Це так з-з-званий Threed-d-deecross t-t-trans-s-s-for-mer, — поспіхом сказав він. — Це р-р-радше для тебе, а не для м-малого.

Я, може, й розпитав би детальніше, що то за трансформер, призначений для мене, але те, що приятель знає навіть стать майбутньої дитини, відбило в мене охоту розпитуватися.

Аби полегшити собі розповідь про безіменного приятеля (бо імені його я називати наміру не маю), мушу бодай коротко описати його. За освітою він був дантистом, однак працював ковалем у декоративно-оздоблювальному цеху. Згідно із своїм дипломом мав чудові білі зуби, а у відповідності до нового фаху — трохи приплюснуте, немов здеформоване зайвим ударом молотка обличчя. Носив бороду, завжди трохи обсмалену на кінцях, і перстень, куплений колись у циганів. Навряд чи я здивувався б, якби виявилося, що тепер він торгує кіньми або грає на тоталізаторі.

Його стоматологічне минуле дивним чином виліковувало карієс і пародонтоз у всіх теперішніх знайомих. З огляду на це я мав би підтримувати з ним тісніші стосунки, однак наш ефемерний зв'язок, що вимагав саме таких, поодиноких контактів, видавався мені важливішим з-з-за г-г-гіґієну jamy ustnej.

Парадонтоз. Пара тон доз.

Я висипав залишки торби просто на стіл. Серед решти забавок знайшлися: зроблений з двох сірникових коробок та кавалка нитки телефон; брязкальце, виготовлене з кавової бляшанки та бобів квасолі; ціла флотилія паперових літачків; військовий кашкет, досить управно складений з пожовклих сторінок журналу «Нова хата» за 1928 рік; жерстяний вітрячок, цілком конкурентоспроможний щодо Карлсонового пропелера; клаптиковий фланелевий заєць з вибалабушеними від постійного здивування ґудзиками очей; скринька для дитячих скарбів, цілком дотепно створена на базі коробки з-під кубинських сигар «Че Ґевара» (впізнаваний фейс революцйонера-оптовика був відтворений у кращих зразках соціалістичної поліграфії); сконструйований зі старих окулярів телескоп та інша самопальна поїбень.

— Твоїх рук діло? — з повагою запитав я.

— Т-т-та, в-в-від нічого робити. Т-т-ти ж бачиш, ц-ц-ці фабричні монстри… — І він знову надовго замовк. Але по якійсь паузі спромігся видушити із себе:

— …тут усе д-д-дівчаче… але я ту-ту-тут з-з-робив… спеціально… п-п-подарунок… — Тут він витягнув з кишені маленьку модель авта, зроблену з тюбика крему «Боро плюс». Я розчулився до глибини душі — такі прояви немудрящої людяності були з його боку рідкістю, — але вдруге плескати по плечах не наважився.

Уже закінчуючи перебирати забавки, я наткнувся на безперечно не фабричну, але й не саморобну річ — мініатюрний шаховий апарат у подобі турка, що сидить за секретером із невеличкою шахівницею. Без додаткових експериментів було видно, що апарат діючий, і навіть на тлі найсучасніших цяцьок він виглядав на справжнє чудо техніки.

— Грає? — з простої ввічливості запитав я.

— Г-г-гірше.

— Тобто?

— 3-з-завжди виг-г-г-рає.

— Здобутки йобаного Майкрософту?

— Г-г-гірше, — коваль-дантист ніколи не грішив багатослівністю.

— Т-т-тобто? — вирішив я підіграти йому.

— Д-д-древні халдейські з-з-заморочки. Цій ма-ма-ма-шинці вже кілька тисяч років.

— Та йди ти… — мені здалося, що коньяк почав діяти, а мій приятель навіть після невеликої дози алкоголю змінювався до невпізнаності.

— Зуб д-д-даю, — сказав він якось аж гордовито, і з цієї пихи, і з цієї прихованої цитати (наш таємний код передбачав цитування на позір безпритульних фраз, авторство яких тим не менше було нам достеменно відоме), з цієї псевдоцитати, якщо хочете, я зрозумів, що він не жартує і що коньяк тут ні до чого.