Юрко Іздрик - АМтм

Нагло щось замкнуло в мене в голові, і червоне руків'я пожежної сокири — власне, не саме руків'я, а призначення сокири як протипожежного знаряддя, — засоціювалося мені із замиканням електричного кола, тому я рубанув найближчу гірлянду, порснули іскри, на щитку вибило пробки, світло довкола заблимало, частина лампочок погасла, зате вся братія з полегшенням видихнула «Ом-м-м!».

«Отже далі доведеться діяти в півтемряві», — лишень подумав я, як тут же дістав добрячого стусана під бік і замалим не полетів додолу, але в останній момент схопився за сукенку дівчини, яка стояла поруч, і мимоволі відірвав цілий рукав такого ж кривавого кольору, що і держак сокири. І що би я мав робити з тим рукавом? Найлогічнішим було би пришити назад, та це навряд чи можливо у загальній товкотнечі. Тому, діючи, може, дещо імпульсивно, я наздогнав дівчину і рвонув на ній і другий рукав, аби бути принаймні послідовним. На мить запала тиша, я навіть встиг подумати, що мене, мабуть, битимуть, можливо навіть ногами, та карнавал раптово вибухнув аплодисментами — вочевидь ніхто не сподівався вже від мене подібної кмітливості. Я й сам не сподівався, тим більше, що мені тепер доведеться думати, що робити відразу з двома рукавами — адже відривати ще щось було б ознакою явного несмаку.

Однак дух спротиву оволодів зненацька мною (нема нічого гіршого, як грати в чужу гру, до того ж незрозумілу), і я, схопивши за ліф червоної сукенки, здер її з дівчини, а потім пішов колом, здираючи одяг з усіх жінок, які траплялися під руку.

Дивно, замість обструкції й протесту це викликало лише нову хвилю пожвавлених оплесків і танців, а напівоголені молодиці поглядали на мене з неприховано гендерною прихильністю — так дивиться жінка, яку вже знаєш достатньо близько, аби не виходити з кімнати, коли вона переодягається, а водночас яку ще не встиг розчарувати тілесною близькістю.

Здається, дух показної інтимності запанував довкола після цих моїх галантерейних вибриків, бо дійство перемістилося до будинку, де в просторій залі палахкотів величний (дещо стереотипно невідповідний до скромності й масштабів покою) камін, отже штучного світла таки було забагато, і розрубування гірлянди мало попри ритуальний ще й практичний сенс.

Хоча ці мої намагання щось раціоналізувати, звичайно, гівна варті, бо я і далі поняття не мав, у яку халепу вляпався і чого так направду від мене очікують. Однак дурнувата свідомість відмовляється брати участь у справах, яких не розуміє, і замість того, щоб насолоджуватися естетикою чистого абсурду, підсовує непізнаваному зовнішньому недолугі і фальшиві мотиви.

Тепер уже навряд чи згадаю усі завдання, які мені довелося вирішувати тієї ночі.

Пам'ятаю лише, що шалений рух не припинявся ні на мить (пилося через медичні трубки химерні коктейлі, розвішувалося ялинкові прикраси, — бо в міжчасі прийшло і проминуло місцеве різдво, — пеленалося немовлят, розставлялося пастки на миші, крохмалилося і прасувалося старосвітські сорочки, милося й билося вікна, розкладалося пасьянси, гралося на семплерах, читалося вголос анархістські вірші, бавилося в революцію, бавилося в хованки, влаштовувалося конкурси на найкращий малюнок і найбільший бюст, складалося буріме і пазли, імітувалося оргію, оглядалося телевізійні серіали, влаштовувалося домашні спектаклі, знімалося візіонерське відео, викликалося духів живих журналістів, пеленалося немовлят, пеленалося немовлят і знову пеленалося немовлят, немов то була школа молодих батьків, і ще багато всілякої всячини робилося, wherever); що ані хвилини спокою, — аж поки над переліском не показалася аплікація сонця, — мені даровано не було; і що головоломки робилися все складніші й складніші, аж до тієї вишуканої простоти, коли врешті-решт у моїй руці опинилася запалена сиґарета, і правильним розв'язанням було не що інше, як на позір банальний перекур, який тут означав перший ступінь утаємниченості.

Одразу потому мене (попід руки) вивели на причал, і за всією логікою, — якщо лише хтось зауважив тут бодай якусь логіку, — довкола вже мало бути би не поле, а потайне лісове озеро, яке поночі я нібито сплутав із ріллею. На жаль, ні, жодних чудес не сталося, і зусібіч — куди лише сягав погляд — зеленів і колосився лан, тобто теоретично я міг би піти собі геть, шукати автобуса, наприклад; але чи то внаслідок викуреної сиґарети (до якої щось підмішали, безсумнівно), чи то в результаті пережитих пригод, чи то під впливом втаємничення, я відчував, що навіть подумки не можу залишити цей дивний осередок неадекватності, цей прихисток для дурисвітства, котрий до того ж, за якимось там черговим ініціаційним щаблем, відкрив мені своє справжнє обличчя (чи, мо', одне із них), виявившись славнозвісним, легендарним і напівміфічним Монастирем Ідіотів, потрапити до якого мріє в глибині серця кожен адепт суспільної адаптації, а заразом симпатик Доґми.