Юрко Іздрик - АМтм

Проминаючи церкву й подивувавшись, що прихожани гуртуються назовні, побачив на церковних дверях табличку «Перезмінка». Враховуючи трамвай, це був уже другий приклад небаченого раніше. «Перезмінка, — думав я про себе, — гм, перезмінка, цікаво, чи переривають для такого відправу, чи відкладають хрещення і шлюби». Чомусь уявився священик, що наминає чебурек на захристі.

«Винничанка» виявилася магазином канцтоварів, де на вітрині серед зошитів та олівців стояв гіпсовий Христос, розмальований у брудно-бордові кольори. Що ж — хоч якась компенсація за невідбуту службу Божу. Під канцтоварами стояла беззуба стара в кокетливому капелюшку й цілком індиферентно повторювала:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Оригінальність слоґану потішила мене. За весь час пересування Винниками я перестрів лише одного котяру, та й той був відгодований неначе на забій і йшов перевальцем, важко хекаючи. «Ти б, бабусенько, до Львова поїхала, — подумав я. Там на твій перформенс знайшлися б поціновувачі».

Молочарні ніде не було видно, а ззаду ще довго долинало шамкотіння: «Притулок. Для бездомних котів-собак. Пожалуйте». Втім, я без вагань звернув у першу вулицю направо й відрахував п'ятий справа дім. Двері відчинив приязний миловидний хлопчина, чиї приязність та миловидність мали відверто єговістський характер. «От чорт, — налякався я. — Може, вони тепер і таким робом заманюють неофітів». Настрою для теологічної дискусії не було зовсім. Перезмінка в церкві, Христос у канцтоварах, невже ці Винники — резиденція Свідків? Хлопчина запросив мене до хати (це таки виявився дім Бобиків), і традиційні ікони у кутку мене трохи заспокоїли.

— А пані Аліція?

— Вона зараз буде. Зачекайте поки що тут.

Хлопчина вийшов.

Я роззирався по кімнаті, та нічого екстраординарного не зауважив. Прості радянські меблі, на тлі яких дубовим дисидентом виглядав старий креденс, вишивані рушники, фото на стіні. Цілком можливо, це й була Марлен Дітріх (обіймала якусь жінку), чому б ні, але оскільки знимка була любительською, ідентифікувати «біляву бестію» мені не вдалося. Набір книжок на полиці теж видався нічим непримітним: «Гомін, гомін по діброві», «Енциклопедія Української РСР», «Історія запорізького козацтва», «Роксоляна» Загребельного, віртуальна кулінарія Дарії Цвек у кількох примірниках, «Анатомия и физиология» Попова та підшивка окупаційного варшавського часопису «Fala». Я витягнув перший-ліпший журнальчик, розгорнув, і тут, мушу визнати, моя оповідь заходить в глухий кут.

Зовсім не знаю, що мало б відбуватися далі. В мене є, звичайно, пара ідей, але всі вони видаються мені безглуздими й провальними. Посудіть самі:

Згідно із першим сюжетом хлопчина мав би вивезти на інвалідському візочку древню, як історія козацтва, стареньку, почалася б розмова, що плавно б перейшла в старечий монолог, радше автобіографію, з якої випливало б, що пані Аліція — ровесниця Марлен, ба більше — її вічна суперниця й дублерка (так, так, пане Окрю, я супроводжувала її всюди, без мене вона не награла б жодного фільму, не заспівала б жодної пісні, навіть «Лілі Марлен»), а сама Дітріх в Бобиківській інтерпретації виявилася би бездарною почварою, закомплексованою ревнивицею, що завше відбивала в Аліції чоловіків, включно з легендарними Жаном Габеном та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв'язки «блакитного ангела», хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в «ангела» від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все, що ще могла робити німецька нездара — це вештатися ресторанами, вбрана в «мужеські строї», і це зовсім не від вишуканої стильності, як доносила преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, — продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, — Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово «безсмертний»? Люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою — вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та незважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних — це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам гарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.