Юрко Іздрик - АМтм

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум'яття. Отже:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Я мала приємність читати зустрічі з вами у газеті „Експрес“ від 6-13 липня, мушу зізнатись що ви мене зацікавили особливо це що спокусили би Мерилін Монро, я бачила з ней декілька кінофільмів у Польщі коли я була у 70-х роках у рідної сестри у м. Щецін один з них пригадую під назвою „Książe і aktoreczka“.

Трохе пишу віршики, які друкуються у газеті „Винниківський вісник“ незнаю чи ви читали це правда ще у 1996 році був надрукований мій віршик у газеті „Нескорена нація“ № 9 (77) під назвою з любов'ю до України, підписаний м. Винники Аліція Бобик.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкав у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Колись працювала в Політехнічному інституті можливо і тоді коли ви навчались.

Виступаю на радіо Незалежність мене записують а в дому себе слухаю, но а коли виступаю для польської передачи, w języku polskim, то безпосередньо у мікрофон.

Знайома багато років з Миколою Філаретовичем Колессою.

Ми спілкуємося польською бо у мене відчувається акцент, а потім переходимо на німецьку — професор студіював у Відні.

Мій чоловік був родом з Рожнятівського району, там багато мешканців по фамілії Бобик.

Написала пару пісень правда котрі проспівала вперше у Миколи Філаретовича і він казав мені записати на касету. Касета була у пана Ігора Білозіра він люб'язно згодився написати музику але на жаль не суділось. На днях я була у пані Ольгі Білозір, вона мені дуже сподобалась звернулась до мене з проханням записати її пісню яку я виконую під назвою „найдорожчий мій“.

Пане Окрі якщо час вам дозволить і ви будете у Львові прошу вас мене відвідати я мешкаю дуже скромно, маю пів дому по вул. Херненського 10/2 якщо ви приїдете у Винники якщо будете їхати маршруткою з вул. Валової то № 36А, ви доїдете до Магазину Винничанка потім спитаєте де молочарня за молочарнею перша вулиця на право і по правій стороні п'ятий дім.

Я хотіла би щоб ви записали собі декілька пісень які своїм часом співала Марлен Дітріх. На жаль я немаю магнітофону вам необхідно буде привезти з собою, також мікрофон і касету. Я буваю часто на дачі так що прошу вас повідомити мене коли ви зможете мене відвідати, листом або по телефону (це номер моїх сусідів) 99-00-99 або до моїх друзів у редакцію „Винниківський вісник“ № 96-66-69, і я буду вже вас у цей день чекати.

З повагою до вас: Аліція Бобик».

Я не все зрозумів у цьому листі.

По-перше, що означало оте «якщо будете у Львові»; по-друге, що має спільного моя любов до Мерилін із піснями Марлен Дітріх (які, до речі за бажання я міг би легко стягнути з інтернету). Ну, але все це я списав на старечу дивакуватість бабці Аліції і на деякий час цілком забув про лист, ув'язнувши в черговій круговерті поїздок.

Повернувшись десь за місяць, абсолютно висотаний спілкуванням із столичними мешканцями, цими позбавленими самоідентифікації київськими овечками Доллі, я замкнувся в хаті і від нічого робити гортав старі журнали та переглядав неактуальну вже пошту.

Лист пані Бобик знову не залишив мене байдужим.

Я вирішив, аніж тупо переховуватися в помешканні від приятелів, може, краще таки з'їздити в ті довбані Винники — сяка-така розвага.

І наступного дня, взявши під пахву старенький Sharp із касетою Боба Ділана, на яку мені не шкода було б переписати навіть винниківські коломийки, я поперся на маршрутку № 36А.

До Валової треба було проїхати кілька зупинок трамваєм, і я вважаю, що несподіванки почалися вже тоді.

Розчовгана червона двійка, підреставрована рекламою прокладок «П'ять крапель» (судячи з назви, вони призначалися для останніх днів менструації), з розгону в'їхала на перехрестя, коли вже запалилося червоне. А далі сталося те, чого я ніколи раніше не бачив: трамвай дав задній хід! Зрозуміло, такого маневру ніхто не сподівався, й за хвилину позаду двійки утворилося ціле звалище побитих авт.

Я не став дочікуватися, поки власники джипів і бумерів поставлять водія на лічильник (попередньо збивши на квасне ябко), і подався на Валову пішки.

Незважаючи на неділю, маршрутка виявилася порожньою, і я цілком успішно гасив Бобом Діланом блатну попсню, яка лунала з радіо. Протистояння тривало хвилин п'ятнадцять, а потім водій не витримав і висадив мене посеред дороги. Я не протестував, бо й справді не був певен, що Ділан кращий за «прасті-пращай-нє-жді-радная». В результаті до Винників добрався вже десь коло полудня. На додаток через того Боба (Ціммермана) мені скінчилися батарейки, а отже шансів отримати на халяву співи Дітріх майже не було. Та я не дуже цим журився й пробував, не питаючи дороги, знайти якщо не молочарню, то бодай магазин «Винничанка» — не в мегаполіс ж бо потрапив.