Юрко Іздрик - Флешка-2GB

Невротика іноді й справді можна сплутати із психопатом: у них подібна психосоматика. Наприклад, і ті, і ті часто миють руки. Однак невротики роблять це від непевності й побутової амнезії (я помив руки? Боже, я помив руки? Мені ж зараз вітатися…), а психопати — в рамках пожиттєвого протистояння з мікроорганізмами (Що, мої маленькі друзі, скучили за таточком? А ось ми вас дихлофосиком… А ось ми вас хлоринольчиком… А ось вам мило дитяченьке, з діоксинчиком…). Руки невротиків — сухі й гарячі. Руки психопатів — липкі й холодні. Хоча буває й навпаки.

Попри те, що клінічна картина як психопатів, так і невротиків прописана детально й повноцінно, в мистецтві мало переконливих образів одних і других. Вожді, маньяки, легендарні скнари, авантюристи, полководці і т.п. в літературі-театрі-кінематографі — радше знаки і маски, аніж повноцінні психологічні портрети. Можливо, через те, що сценаристи й актори здебільшого — невротики, а режисери і продюсери — психопати, ці два полярні типи мікшуються, і в результаті ми отримуємо нежиттєздатних і неправдоподібних мутантів.

Геніальний Ніколсон у «Краще не буває» в геніальній вступній сцені геніально миє руки, раз по раз розпаковуючи новий шматок антибактерійного мила й жбурляючи попередній у смітник. Абсолютно переконливо-психопатично викидає в сміттєпровід сусідського пса. Цілком адекватно перекручує тричі дверні замки. Однак кадри оминання тріщин в асфальті замутнюють клінічну чистоту картини, демонструючи недоречний зразок невротичного блазнювання. Набагато ціліснішими видаються Ніколсонові персонажі з «Польоту на гніздом зозулі» та «Сяйва», однак у загальному пафосі цих стрічок психопатія — ужиткова й побічна лінія основного месиджу. Подібно й польський «День придурка» неприпустимо легковажно змішує в одній особі два несумісні діагнози, а в результаті — замість драми невротика або маньячного фарсу — отримуємо нестравний пародійний фарш. Більше хворобливої автентики вдається відтворити Ді Капріо в біографічному «Авіаторі» Скорсезе. Говард Х'юз, мільярдер, продюсер, меценат і, природно, психопат, дуже схожий на справжнього. Можливо, через те, що справжнього вже давно ніхто не пам'ятає. Хоч як це дивно, у найзагальніших рисах споконвічне смертельне протистояння невротиків і психопатів достовірно показане в безнадійному голлівудському бойовику «Alien vs Predator» (Чужий проти Хижака). Гадаю, хто з них хто, уточнювати вже непотрібно. Стурбованих відсилаю до Великої Медичної Енциклопедії прибульців, а також до книг Бут. 1:20, Л. Под. Гамлет. 1:1.

Почавши з тварин, птахів небесних та іншої морської сволоти, фауною хотілося б і закінчити. У згаданій стрічці «Краще не буває» роль невротика зіграв так, що краще не буває, маленький, миршавий песик (звісно, діти і звірі — найгеніальніші актори). Тут конче зауважити, що невротизм серед тварин — явище далеко не рідкісне, до того ж очевидніше. По суті, все в поведінці живих створінь, що не служить кінцевій меті виживання та продовження роду, можемо трактувати як хворобливе відхилення. Для чого бездомний пес, який цілими днями в пошуках їжі порпається по смітниках і ледве може забезпечити собі білковий баланс, із таким завзяттям і азартом ганяється за велосипедистами, витрачаючи дорогоцінні калорії? Для чого сорокам, ризикуючи життям, збиткуватися з котів? Чому бики ненавидять червону шмату? Адже це загрожує не лише окремим особинам, але й цілим видам (сєводня слушаєт он джаз, а завтра родіну продаст). Заради справедливості додам, що психопатія тваринам не притаманна. Все ж, як не крути, вона — наслідок вищої психічної активності, а не просто психо-соматичних розладів. Тому з полегкістю можна констатувати, що тупі й безжальні вбивці трапляються тільки серед людей.

P.S.: Я закриваю медичні картки, історії хвороби, журнал, розкладаю папери по шухлядах і замикаю реєстратуру. Робочий день закінчився. Виходжу надвір, відпинаю ланц, сідаю на ровер, їду додому. Вона, як завжди, з'являється не знати звідки, непомітно, з-за рогу чи з-за кущів, самовіддано біжить за велосипедом, тримаючись на рівні осі заднього колеса. Іноді я не витримую, зупиняюся і запитую: «Ну скажи, поясни, для чого це тобі? Або хоч як тебе звати?» Вона ніколи не відповідає. Лише опускає погляд, посміхається і помахує хвостом.

Мої однолітки ще, мабуть, пам'ятають, як в оптимістичних радянських кінодетективах волали про допомогу потенційні жертви. «Допоможіть! Міліція!» — верещали огрядні мосфільмівські діви, загримовані під «прядильщиць-валяльщиць», притискаючи до грудей сітку-авоську з «палкою» бутафорської ковбаси. Іноді сценаристи, орієнтовані на авангардизм слов'янського розливу, розбудовували цю фразу до варіанту «Допоможіть, люди добрі!», та це не мало успіху ані в глядачів, ані в цензорів. Не тому навіть, що оксюморонність виразу «люди добрі» надто очевидна, а тому, що: по-перше, вирафінований ідеологічною муштрою художній смак радянського обивателя-інтернаціоналіста протестував проти дешевого панслов'янізму, закладеного в цьому словосполученні; а по-друге, — і це найголовніше — поява в кадрі сакральної вареної ковбаси (режисери практикували крупний план, паралельний монтаж і навіть зйомку рапідом) була культурним кодом такої потуги й універсальності, що будь-які мистецькі експерименти в цьому контексті видавалися святотатством.