Тут мушу розкрити одну приятельську таємницю. Я завше заздрив поетові А. через те, що серед незліченної кількості своїх талантів і обдарувань він має ще й неперевершену здатність гідно виходити з найскрутніших, найнеприємніших ситуацій. Іноді йому допомагає досвід і знання життєвих реалій, іноді — артистизм і акторські здібності, іноді — здоровий пофігізм і неперевершене, мабуть, виплекане радянською армією, вміння «шлангувати» («шлангу вати» — вкотре виправляє мене білґейт(с)). Оте шлангування найчастіше й виручало поета А. в його геєнних відрядженнях.
Дияволіада «Рекреацій», як може видатися, всуціль іграшкова, театральна, бубабістська. Карнавальна ніч на Віллі з грифонами цілком пасує для трешевої екранізації в тарантінівському стилі. І фінальний військовий переворот виявляється ярмарковою інсценізацією посереднього режисера. І всі горрори можна потрактувати як алкогольні марення нетверезих поетів. Однак справжнім дияволом «Рекреацій» є не доктор Попель, як заведено вважати, а білявий Білинкевич — комсомольський мажор, літературний нишпорка, найнесимпатичніший із персонажів. А справжнім пеклом, на мою думку, — остобісіла совдепімперська дійсність, із якої так нестримно намагаються виборсатися герої «Рекреацій», і з якої так уперто шукала виходу вся тодішня молода література. І поетові А. це вдалося одному з перших. Ні, не так: тобі вдалося, Юрку! — «…і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря […] і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши вся цивілізації і катастрофи, всі ери […] ти підвівся і глянув ще раз на Віллу з грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидимий чортопільський соловей…»
Диявол «Московіади» теж ховається не в підземеллях московського метро. Фінал книги — це вже метафора, так звана поетизація: диявол «Московіади» також належить до компетентних органів і призначає поетові Отто фон Ф. (сиріч, поетові А.)зустріч десь на задвірках фірми «Меблі», подалі від людських — і читацьких, і літературознавчих — очей. І обіцяє він не безсмертя, а «якісь фантастично солодкі перспективи», і договір із цим дияволом вимагає не автографа кров'ю, а згоди на колаборацію — себто гіпотетична кров на підписі мала би бути не твоя, а твоїх колег. Поет А., звично шлангуючи, якось виборсується з халепи, а поет Отто фон Ф., ритуально втопивши в каналізації ритулізованого дідька («худорлявий південний тип, років на шістдесят, костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя») — звичний для нього літературний прийом — і розстрілявши всю інфернальну наволоч, виїжджає/вилітає на/в Україну, « Ірванцю назустріч, Неборакові ».
У «Перверзії» Янус Марія Різенбокк уже не мусить належати до таємної поліції, принаймні до котроїсь із відомих таємних поліцій. Цей викидень глобалізованого світу уособлює універсального Сатану-для-всіх, він є Князем усієї Таємної Поліції, Володарем Мух, Цитрин і Вартових Веж. У цьому світі Білинкевичі працюють менеджерами середньої руки, а «худорляві південні типи» перевтілюються в біржевих маклерів. Тут усе не так просто. Тут немає «ми» і «вони», тут кожен за себе, і давнішня опозиція Совкові видається простою й зрозумілою, як дитяча складанка. Стах Перфецький, потрапляючи в цей світ, спокушається непролазними хащами конференційних джунглів, з усіма їх лексичними й стилістичними розкошами (чого варті лише імена — Леонардо ді Хатавесела, Леонардо ді Казаллеґра, Альборак Джабраїлі, Лайза Шейла Шалайзер, Цуцу Мавропуле, Амеріґо Даппертутто!), і закономірно розплачується за це власне перверзією — одночасним зляганням з інкубом-суккубом, із самим Дияволом себто. Угода зайва. Підпис кров'ю не потрібен. Перфецький у невилазній халепі.
Поет А., за браком іншого виходу, вперше намагається вбити свого протагоніста. Однак робить це максимально театралізовано, завуальовано й неочевидно. Це знову радше ритуальне заклання — черговий виверт професійного шлангіста (комп'ютере! навіть не потикайся зі своїм «штангістом»). Герой «Перверзії» просто зникає, і багатоликий Янус Марія Різенбокк, вкотре залишившись з нічим, мусить очікувати наступного сюжету. А те, що Перфецький живий, доводить бодай же незліченна кількість базованих на цьому імені юзернеймів віртуалу.
Читать дальше