Сергій Жадан - Ворошиловград

— Ей, — почулось. — Я тебе знаю.

Позаду стояла Кароліна. В сірому камуфляжі та високих берцях. На голові мала чорний берет, з-під якого вибивались її фарбовані в червоне дреди — міцні й надійні, наче морські канати. В руці тримала потужний ліхтар, яким безсовісно сліпила мені очі.

— Ти що тут робиш? — спитала.

— А ти?

__ Я тут працюю, — пояснила вона.

— А я додому йду.

— Давно?

— Давно. Я від потяга відстав. Ішов цілий день.

— Від якого потяга? — насмішкувато мовила Кароліна. — Тут залізниці немає.

— Серйозно?

— Ага. Як ти сюди потрапив?

— Випадково.

Вона якийсь час мовчала, враз вимкнула ліхтар.

— Добре, — сказала, — пішли зі мною.

Розвернулась і рушила нічним табором. Обходила вогнища, віталась із кочівниками, махала рукою знайомим.

Зупинилась коло великого намету з набитими на стінах трафаретом хрестами та літерами.

— Переступай поріг, — сказала обернувшись і швидко зникла всередині.

В наметі повісила свій ліхтар, й важкі солодкі тіні поповзли стінами. Було тут просторо й тепло. Сам намет розділений був на дві половини — ліворуч лежали кілька спальників, згори було розкидано светри, сорочки й теплі армійські шкарпетки. Права половина завалена була речами на перший погляд випадковими — в кутку стояли спортивні торби, з яких визирали рубанки, тенісні ракетки й серпи, збоку акуратно складено було книги, різномовні уламки чиєїсь бібліотеки. Переважала тут класична література, французи та американці, але було й багато езотерики, богословських та церковних книг, котрі лежали поруч із кулінарними збірниками й туристичними довідниками, затяганими й зачитаними. Поруч із книгами знаходилась електротехніка та предмети, так би мовити, щоденного вжитку — праски, транзистори, намертво сплетені між собою дротами настільні лампи, пару сідел, вуздечки, бритви, гребені й люстерка. Над усім цим пришита була до стіни білими грубими нитками велика карта. «Євразія», — прочитав я. Зі сходу, від Тибету та прикордонних із Китаєм областей, від Великої стіни та від Межиріччя тяглись на Захід прокреслені червоною кульковою ручкою маршрути, котрі сходилися в районі Ростова й далі пролягали через нашу місцевість. Велике переселення народів, подумав я і повернувся до Кароліни. Вона уважно розглядала мене, стоячи посеред намету, коло телевізора. Телевізор був великий, чорно-білий. Що найцікавіше — він працював, щоправда, нічого не показуючи, проте заливаючи приміщення сірим домашнім сяйвом.

— Як він працює? — не зрозумів я.

— На бензині, — пояснила Кароліна. — Там, за стіною, невеликий движок, від нього ми й запускаємось.

Тільки в нас антена слабка, так що він усе одно нічого не показує.

Вона стягла свою військову куртку, кинула її на підлогу, знайшла теплий в'язаний светр, одягла й сіла на розкидані спальники.

— Ну, що, — сказала вмостившись. — Давай розповідай.

— Хто вони такі? — запитав я.

— Біженці, — пояснила Кароліна. — Монголи, тибетці.

Африканці навіть є.

— І куди вони тікають? — не зрозумів я.

— На Захід, — відповіла Кароліна.

— Хіба це законно?

— Ні, звичайно, — вона дістала з кишені люльку, набила її тютюном і, розкуривши, завалилась на одяг та подушки. — Якби не ми, їх би давно всіх завернули.

— А ви хто? — запитав я на всяк випадок.

— Місія від Євросоюзу, — пояснила Кароліна, випускаючи над собою терпкий дим. — Контролюємо дотримання прав людини. А насправді конвоюємо їх. Інакше їх просто переб'ють. У них ні документів, ні імен нормальних. Вони взагалі дивні, ці монголи. Хоча добрі.

— Що це вони знову в Європу зібрались?

— Тебе як звати? Герман?

— Герман.

— Германе, вони кочівники. Це в їхній крові — рухатись, не зупинятись. Хоча ось застрягли. Тиждень тут киснемо.

— А що сталось?

— Сивіла народжує, — Кароліна цілком потонула в тютюновій хмарі. Я підійшов і обережно сів поруч із нею. Вона простягла люльку. Я, пам'ятаючи про напій із її термоса, відмовився.

— А хто така Сивіла?

— Вона їхній посланець.

— Як це?

— Ну, типу народного депутата, — пояснила Кароліна. — Яка не яка, а представницька влада. Вони її слухаються й дуже переживають із приводу цієї вагітності. Не хочуть іти, доки вона не народить. Бояться, що угорці не пропустять. Ось стоять тут і чекають. І ми разом з ними.

— А хто тато?

— А тата немає, — відповіла Кароліна. — У них тут взагалі специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто тато, але переживають усі. Такий ось матріархат, Германе, — сказала Кароліна й дзвінко розсміялась. — Так тобі до міста треба? — спитала заспокоївшись.