Сергій Жадан - Ворошиловград

Оскільки був він низького зросту, я мусив підстрибнути.

Закинув ногу на дзеркало, підтягнувся на руках і виповз на дах. Так, мабуть, почуває себе риба, яку кидають на розпечену сковороду — почуття ейфорії швидко змінюється певною некомфортністю. Дах був вигорілий і покритий густим шаром пилу. Я підвівся.

— Ей, Гєрич, — крикнув знизу Равзан. — Чекай, я до тебе.

— О, і я теж, — підхопив Шаміль.

— І я, і я, — загорівся Барух.

Вони швидко повставали з теплої трави і спритно, мов ящірки, полізли на дах. Незабаром ми вже вчотирьох стояли нагорі й видивлялись хоча б якоїсь дороги.

Від заходу навскісно падали довгі гарячі смуги світла, запалюючи траву та кукурудзяні стебла. Наші тіні розповзались під вечірнім сонцем, як жирні плями на обгортковому папері. Небо підсвічувалось, ніби вода в акваріумі. На обрії висіло марево, так наче вода випаровувалась і підіймалась угору з невидимих водойм. Важко було щось там розгледіти, сонячні промені пробивали мерехке повітря, кінцево розмиваючи зображення. Втім, очі поступово звикали, і крізь сонячні відблиски проступало тьмяно-блакитне тло, беручись вечірнім мороком. Здалеку це схоже було на велику кількість світла, матеріалізовану й зібрану докупи, світло це громадилось і росло, підперте знизу дивними кріпленнями, котрі вертикально протинали повітря.

— Що це? — запитав Шаміль, показуючи рукою на ледь помітні кріплення.

— Вишки, — сказав я.

— Точно, вишки, — погодився Барух і радісно засміявся.

Коли ми врешті приїхали, був тихий спокійний вечір, сонце закотилось за кукурудзяні плантації, й тепле повітря повільно підіймалось угору. Газовики, не дочекавшись нас і зарахувавши нам технічну поразку, розвели посеред футбольного поля багаття і, сівши до вогню, варили у великих казанах якусь бурду. За їхніми спинами височіли вишки, по периметру поля стояли брудні тягачі й спальні вагончики. Навколо блукали вівчарки й вівці, підходячи до вогню й беручи з рук газовиків їжу. Було ще видно, тож вогонь палав зовсім невидимо в призахідних сонячних променях. Газовики сиділи на витоптаному футбольному газоні й готували свою баранину. Схожі були на монголо-татар, котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі. Побачивши автобус, що вкотився і завмер поміж тягачів, газовики напружились, відірвали свої монголо-татарські зади від землі й мовчки чекали, що ж буде далі. Майже всі вони були низького зросту, майже всі були коротко стрижені, ходили переважно в спортивних штанях і з голими торсами. В багатьох були золоті зуби, дехто мав хрестика на шиї, татуювань ні в кого не було.

Дивились на нас вороже й недовірливо.

— Ну все, приїхали, — сказав Травмований і першим вийшов з автобуса, тримаючи в руках дипломат.

Ми висипали за ним. Побрели полем, тримаючись купи.

Газовики рушили нам назустріч. Повільно зійшлись. Газовики хмурились і спльовували на траву. Наші розминали кулаки, потріскуючи кісточками пальців. Собаки стояли віддалік, заливаючись несамовитим гавкотом. Врешті бригадир газовиків — кривоногий золотозубий мужик у білій майці й синіх трениках — не витримав:

— Пішли звідси! — крикнув псам, і ті неохоче відбігли за тягачі. Стало тихо.

— Привіт, шаровики, — сказав Травмований.

— Ми газовики, — ображено поправив його бригадир.

— Один хуй, — відповів йому Андрюха Майкл Джексон, і всі наші дружно закивали головами — мовляв, і справді один хуй.

— Ви запізнились, — дещо різко заявив бригадир.

— І що? — не зрозумів його Травмований.

— Вам зараховано технічну поразку! — пояснив мужик в окулярах, зі шрамами на животі, очевидно, бухгалтер.

— Ким зараховано? — перепитав його Травмований.

— Федерацією, — виклично пояснив йому бухгалтер.

— Якою федерацією? — подивився на нього Травмований. — Федерацією шаровиків?

— Газовиків, — поправив його бригадир.

Наша команда нещиро, проте дружно засміялась. Коли сміх спав, знову заговорив бригадир.

— Шура, — сказав він Травмованому, — не залупайся, ви справді запізнились.

— І що тепер — ви не станете з нами грати? — Травмований був незворушний.

— Вам має бути зарахована технічна поразка, — менш упевнено повторив бригадир.

— Коротше, — тиснув на нього Травмований, — ви грати будете? Чи боїтесь?

— Ми не боїмось! — різко випалив бригадир. Очевидно, Травмований знав, на що тиснути.

— Так, ми не боїмось! — підтримав його бухгалтер.

— Тоді давайте грати, — сказав на це Травмований.