Сергій Жадан - Ворошиловград

Уночі я ще зміг би це зробити, проте не тепер. Відразу стало простіше думатись, я підвівся і, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув свої танкістські штани, знайшов під ліжком важкі військові черевики, побиті, проте цілком надійні. Подумав, що краще сьогодні бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечі футболку, вийшов надвір. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долоні. Саме те, що треба, подумав собі й пішов назустріч невідомому.

Невідоме, втім, затримувалось. Після двогодинного засмагання на кріслах хотілося спати і їсти, проте я розумів, що перед подібними бойовими виправами про їжу краще не думати. І десь у такому настрої провалився в солодкий ранковий сон.

Зовсім поруч зі мною, на відстані кількох кроків, раптом розчинилось повітря і з'явився незрозумілий протяг.

Тягло звідти гарячим вітром і важким утробним жаром.

Жар цей в'їдався у сон, так що мені здалось якоїсь миті, що я таки втік, зібрався з силами і вискочив назад, до звичного життя. І навіть прокинувшись, ще деякий час відчував, як триває це сонячно-нудотне відчуття дороги, як палають переді мною вогонь і попіл, від яких стає солодко й тривожно. Навіть не відкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут річ і що саме стояло зараз переді мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв переді мною, просто біля мого крісла, важкий і гарячий, ніби серпневе повітря, ікарус.

Цей запах ні з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи після воскресіння. Стояв він із вимкненим двигуном і темними вікнами, так що зовсім не видно було, що там у нього всередині, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушені голоси й насторожене дихання, тож різко підвівся й спробував зазирнути до салону. Раптом двері відчинились. На східцях стояв Травмований. Був у біло-блакитній футболці збірної Аргентини й здивовано розглядав мої військові черевики.

— Ти що, — спитав, — так і поїдеш?

— Ну, — відповів я, ховаючи арматурину за спиною.

— А арматура навіщо? — далі дивувався Травмований. — Собак відганяти?

— Просто так, — розгубився я й закинув свою зброю в хащі.

— Ну-ну, — лише й сказав Травмований і, відступивши вбік, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.

Я ступив усередину. Привітався з водієм, той байдуже кивнув у відповідь, підійнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напівтемно, я спочатку навіть не розгледів, хто там сидів. Потовкся на місці, озирнувся на Травмованого, знову огледів автобусні сутінки й невпевнено помахав рукою, вітаючись із пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, і салоном прокотився радісний свист і гамір, і хтось перший закричав:

— Здоров, Гєрич, здоров, сучара!

— Здоров, — увімкнулись відразу міцні горлянки, — здоров, сучара!

Я насторожено, проте на всяк випадок привітно, посміхався у відповідь, не зовсім розуміючи, що відбувається.

Аж тут Травмований легко підштовхнув мене в плечі, і я відразу ж завалився в дружні обійми, лише тепер розгледівши всі ці обличчя.

Були тут усі — і Саша Пітон з одним оком, і Андрюха Майкл Джексон із синіми церковними банями на грудях, і Семен Чорний Хуй з відкушеним вухом та пришитими пальцями на правій руці, і Дімич Кондуктор з наколками на повіках, і брати Балалаєшнікови — всі троє, з однією на всіх мобілою, і Коля Півтори Ноги з фарбованою в біле залисиною та гітлерівськими вусиками, і Іван Петрович Комбікорм з вуглуватою від кількох переломів головою, і Карпо З Болгаркою — з болгаркою в руках, і Вася Отріцало з перебинтованими кулаками; а ще далі сиділи Гєша Баян, і Сірьожа Насильник, і Жора Лошара, і Гогі Православний — одним словом, увесь золотий склад «Меліоратора-91» — команда мрії, яка рвала на шматки спортивні товариства звідси і аж до самого Донбасу і навіть виграла Кубок області; заслужені майстри спорту в окремо взятій сонячній долині. Вони сиділи всі тут, переді мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили мені волосся і радісно сміялись із пітьми салону всіма своїми золотими та залізними фіксами.

— Що ви тут робите? — запитав я, коли перша хвиля радості спала.

На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився наді мною — друзі, перезираючись, весело сміялись і відверто тішились, дивлячись на мою розгублену пику.

— Гєрич! — кричав Гогі Православний. — Дарагой! Ну ти даєш!

— Ну ти й даєш, Гєра! — підтримували його брати Балалаєшнікови, завалюючись на розхитані крісла. — Ну ти й даєш, брат!