Сергій Жадан - Ворошиловград

Пропонований вашій увазі спірічуел — один із останніх творів, написаних Глорією Абрамз. Створений безпосередньо перед зникненням співачки, він справедливо вважається одним із найбільш ліричних та соціально-суголосних зразків джазового хорового співу, а мелодія, покладена в його основу, неодноразово виконувалась всесвітньо відомими джазменами, такими, як Чесні Генрі Бейкер або Чарлз «Бьорд» Паркер.

Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?

Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи, виходимо зі старих корабелень, зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді, що назавжди від нас відпливає.

Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?

Ми згадуємо, Господи, наші міста й плачемо за ними.

Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби і заходимо в ріку.

Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.

Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю, що витікає крізь пальці.

І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?

Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештантський чай.

Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.

Весь наш спів — лише згадка про ті гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.

І якби ми забули свої будинки — чи мали б про що співати?

Ми говоримо пам'яті — лишайся з нами, не залишай нас самих.

Всі наші співи про банки й магазини, зруйновані часом, про крамниці й склади, повні мануфактури.

Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти, і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.

Ми всі пов'язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.

І наші жінки стоять із нами на цих берегах.

Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху, витирає робочий піт, дзвенить цвяхами й ножицями в кишенях свого комбінезону, змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.

Доки немає роботи і можна дивитись у небеса, доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.

Лишися в нашій пам 'яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.

Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій: кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.

Нам так легко ділитись минулим.

Життя — це машина, яку зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.

Золоті цехи відкривають для нас свої брами.

Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.

І все, що на нас чекає, — пустка і забуття, все, що на нас чекає, — любов і спасіння.

Темні піджаки, білі сорочки, биті надійні черевики. І машини в них такі ж — биті й надійні. Мерседеси й фольксвагени. Похоронна команда в повному зборі.

Я оминув ангар, вийшов на смугу і відразу наткнувся на них очима. Стояли коло своїх машин, наче таксисти на вокзалі. Курили й перемовлялись про щось несуттєве.

— Ей, гаджо! — відразу помітив мене Паша, Кочин родич. І всі інші теж зарухались: — Привіт, гаджо, щось ти запізнюєшся.

Я підійшов і по черзі з усіма привітався. Спочатку з Пашею, який тримав у кожній руці по телефону, потім із товстим Борманом, в якого за літо відросло червоне волосся, і він час від часу торкався його руками, мовби не вірячи, що воно в нього справді відросло. Потім із Аркадієм, Прохором, іншими нашими з церкви — вірними парафіянами з добрими намірами, котрі стояли в чорних піджаках посеред злітної смуги, як гості на весіллі, що вийшли перекурити поміж танцями. Привітався також із Ернстом, який виглядав рішуче і нагадував нареченого на власному весіллі — здавалось, уся ця затія йому не подобалась, хоча він її сам, за великим рахунком, і затіяв.

Останнім привітався з Шурою, коло нього й залишився стояти. Шура мовчав, помітно було, що почувався впевнено з такою бригадою за плечима. Мав на собі чорну вітрівку, легку й зручну, якраз для махача. Притримав мою руку.

— Тобі лист прийшов, — сказав, дістаючи з кишені складений удвоє конверт. — Я вчора забув віддати.

Лист був від Каті. Адресу було написано круглими дитячими літерами. Я запхав конверт до кишені джинсів.

— Потім почитаю, — пояснив Травмованому.

Він ствердно кивнув.

Сонце рівно горіло над нами, і вітер обдував чорні від засмаги чоловічі обличчя. Всі були зосереджені й спокійні.

Паша переповідав історію про купівлю потриманого фіата, дочці на весілля, говорив, що продавець молдаванин, звідкись із Бессарабії, пригнав машину на продаж аж сюди, але забув удома документи, проте не сказав про це, доки фіата не продав, а тепер не знає, що робити — потрібно повертатись додому за документами, але немає на чому повертатись, а весілля вже зовсім скоро, і фіат майже не битий, кольору крові. Всі його втішали, радили не переживати, казали, що документи — це дурниці, що вони куплять йому всі необхідні документи, аби він не забивав голову непотрібним клопотом, а фіат, говорили, це гарний подарунок, потрібний і скромний, вони його в цьому повністю підтримують і теж подарують молодим що-небудь корисне і не сильно побите. І збоку могло видатись, що вони прямо тепер зібралися святкувати, ось лише перекурять і повернуться до весільного столу, де на них чекають дружини, сестри й гарячі аж до божевілля коханки. І лише два мобільних телефони, які тримав у руках Паша, нагадували, що до весілля ще потрібно дожити.