Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Перегляд матеріалу, що стосувався «Братства свідків», забрав багато часу. Бо з цього страшно великого масиву даних тільки невелика частина виявилася корисною для Усікави. Більшу половину з них становили чисельні звіти про внесок родини Аомаме в діяльність секти. З прочитаного матеріалу виходило, що родина Аомаме справді належала до палких і самовідданих членів секти. Більшу половину свого життя вони присвятили розповсюдженню віровчення «Братства свідків». Батьки Аомаме тепер мешкали в місті Ітікаві, що в префектурі Тіба. Тридцять п'ять років тому вони двічі переселялися, але тільки в межах Ітікави. Її батько, Такаюкі Аомаме (58 років), працював у машинобудівельній компанії, а мати, Кейко Аомаме (56 років), була домогосподаркою, їхній син, Кейіті Аомаме (34 роки), після закінчення префектурної середньої школи вищого ступеня в Ітікаві влаштувався на роботу в невеликій токійській друкарні, але через три роки залишив її і став працювати у штаб-квартирі «Братства свідків», що в Одаварі. Там він мав справу з друкуванням релігійних брошур, а тепер посідає керівну посаду. П'ять років тому одружився з дівчиною, що належала до «Братства свідків», і разом з двома дітьми мешкає в орендованій квартирі Одавари.

Біографія їхньої дочки, Масамі Аомаме, закінчується одинадцятим роком. Вона тоді зреклася віри. А до людей, які зреклися віри, «Братство свідків», здається, втрачало будь-яку цікавість. Для секти Масамі Аомаме наче вмерла в одинадцятирічному віці. Після того не лишилося жодного рядка записів про те, як склалося її подальше життя і чи вона ще живе на цьому світі.

«Якщо так сталося, то нічого іншого не залишалося, як піти й поговорити з її батьками чи братом, — подумав Усікава. — Може, від них удасться щось дізнатися?» Та, передивившись зібраний матеріал, він не міг сподіватися, що вони охоче відповідатимуть на його запитання. Люди з родини Аомаме (звісно, з погляду Усікави) мають обмежений кругозір, ведуть обмежене життя й від самого початку не сумнівалися, що наблизяться до царства небесного тим швидше, чим довше залишатимуться обмеженими. На їхню думку, людина, навіть родич, що зреклася їхньої віри, ступила на неправильну, ганебну дорогу. Можливо, тепер вони вже не вважають її своєю родичкою.

А чи Аомаме не зазнала в дитинстві домашнього насильства?

Може, зазнала, а може, й ні. А якби й зазнала, то батьки, напевне, не вважали б його насильством. Усікава знав, що члени «Братство свідків» тримали дітей у суворій покорі. У багатьох випадках удавалися до фізичного покарання.

Може, саме такі дитячі переживання залишають у душі глибоку рану і в дорослому віці призводять навіть до вбивства іншої людини? Звісно, це не виключено, але Усікава вважав таке припущення чимось крайнім. Вбити людину — страшна робота. Вона супроводжується небезпекою і великим душевним тягарем. У разі арешту на винуватця чекає важка кара. Для вбивства людини, мабуть, потрібний набагато сильніший привід.

Усікава ще раз узяв у руки документи й уважно перечитав біографію Масамі Аомаме до одинадцятирічного віку. Як тільки вона навчилася ходити, то супроводжувала матір, яка поширювала віровчення їхньої секти. Вони разом обходили людські оселі, вручали релігійні брошури, сповіщали, що світ неминуче прямує до загибелі й запрошували людей взяти участь у зібраннях. Мовляв, якщо вони вступлять в їхню секту, то зможуть пережити кінець світу. А після того потраплять у блаженний рай. Усікаву також кілька разів до цього закликали. Здебільшого жінки середнього віку, в капелюшках або з парасолькою від сонця. Найчастіше в окулярах, вони не відривали від нього своїх, як у розумної риби, очей. У багатьох випадках ходили з дітьми. Усікава уявив собі картину того, як маленька Аомаме вслід за матір'ю обходить людські оселі.

Вона не відвідувала дитячого садка, а ходила в найближчу міську початкову школу. І коли була в п'ятому класі, покинула «Братство свідків». Причина зречення віри була невідомою. «Братство свідків» такої причини ні разу не фіксувало. Людину, що потрапила в лабети диявола, краще там і залишати. Вони по горло були зайняті тим, що розповідали про рай та дорогу, яка веде до нього. Добрі люди мають свою роботу, диявол — свою. Встановився своєрідний поділ праці.

У голові Усікави хтось постукав у фанерну перегородку і звернувся до нього словами: «Усікава-сан, Усікава-сан!» Усікава розплющив очі й прислухався. Голос був слабкий, але настійливий. «Здається, я щось пропустив, — подумав Усікава. — Якісь важливі факти зафіксовано в цих документах, але я чогось не прочитав. Стукіт об фанеру нагадував про це».