Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Під вікном стояв велотренажер. Невеликий, але високої якості. Його екран показував швидкість руху, пробіг й кількість витраченої енергії. А також кількість обертів за хвилину й пульс. Стояло лавкоподібне знаряддя для тренування м'язів живота, спини й плечей. З допомогою доданих інструментів ці знаряддя просто складались і розбирались. Аомаме добре вміла ними користуватися. Їхні найновіші моделі були простої будови, але цілком її задовольняли. Їх двох вистачило, щоб забезпечити Аомаме потрібним рухом.

Лежала й металева бита в м'якій коробці. Аомаме вийняла її і кілька разів махнула нею. Сріблясто виблискуючи, новенька бита зі свистом різонула повітря. Її приємний тягар заспокоїв Аомаме. Дотик до бити нагадав їй також про дні юності, проведені з Тамакі Оцукою.

На столі лежали томи «У пошуках утраченого часу» Пруста. Не нові, але без слідів того, що їх хтось читав. Усього п'ять штук. Аомаме взяла один у руки й перегорнула його сторінки. Крім того, лежало кілька журналів — тижневиків і місячників. А ще п'ять новісіньких нерозпечатаних відеокасет. Невідомо, хто їх добирав, але це були нові фільми, яких Аомаме ще не бачила. Вона не звикла відвідувати кінотеатри, а тому не відчувала незручності, що їх пропустила.

У великому паперовому пакеті універмагу містилося три светри. Від грубого до тонкого. Дві товсті фланелеві сорочки, чотири теніски з довгими рукавами. Все однобарвне, простого крою. Підходящого розміру. Були також грубі шкарпетки й колготки. Усе, потрібне для того, щоб пробути тут до кінця грудня. Дуже добра підготовка.

Аомаме віднесла цей одяг у спальню, одну частину поклала у шухляду, а другу повісила у шафі. Коли, повернувшись на кухню, пила каву, задзвонив телефон — спочатку тричі, а потім, після короткої перерви, ще раз.

— Вантаж доставили? — спитав Тамару.

— Дякую. Здається, дібрано все потрібне. Спортивного знаряддя досить. Залишилося тільки прочитати Пруста.

— Якщо ми щось пропустили, то сміливо кажіть, не соромтеся.

— Так і робитиму, — відповіла Аомаме. — Щоправда, визначити, що ви пропустили, не просто.

Тамару відкашлявся.

— Може, це недоречно, але дозвольте вас застерегти.

— У чому?

— Замкнутися самій надовго у тісному місці, ні з ким не зустрічатись і не розмовляти — усе це, якщо реально спробувати, нелегко перетерпіти. Навіть непіддатлива людина через певний час завиє. Особливо якщо за нею полюють.

— А хіба я досі жила в просторому місці?

— Можливо, це — ваша сильна сторона, — відповів Тамару. — Та все одно краще бути насторожі. Якщо напруження безперервно триватиме, то непомітно нерви розтягнуться, мов гума. А коли повністю розтягнуться, то повернутися назад не зможуть.

— Постараюсь бути насторожі, — сказала Аомаме.

— Здається, я вже казав, що ви — уважна людина. Практична й терпляча. Себе не переоцінюєте. Та як тільки втратите пильність, то, незважаючи на свою уважність, обов'язково зробите ту чи іншу помилку. Самотність роз'їдає людину, немов кислота.

— Я думаю, що не самотня, — оголосила вона наполовину Тамару, наполовину собі. — Одна-однісінька, та не самотня.

На тому кінці телефонної лінії на хвильку запанувала мовчанка. Мабуть, співрозмовник роздумував, яка відмінність між словами «одна-однісінька» й «самотня».

— У всякому разі, тепер буду ще обережнішою. А за ваше застереження дякую, — сказала Аомаме.

— Я хотів би, щоб ви зрозуміли одне, — застеріг Тамару. — Ми з усіх сил вас підтримаємо. Та якщо виникне хтозна-яка екстремальна ситуація, то, можливо, вам самій доведеться з неї виборсуватися. Може, ми не зможемо вчасно примчати вам на допомогу. Або ж якісь обставини взагалі стануть нам на перешкоді. Скажімо, якщо вважатимуться небажаними наші стосунки з вами.

— Я це добре розумію. Маю намір сама себе захистити, бо сама вирішила тут залишитися. За допомогою металевої бити й вашого подарунка.

— Цей світ жорстокий.

— Бо якщо є бажання, то обов'язково буде випробування, — сказала Аомаме.

Тамару знову ще трохи помовчав, а потім мовив:

— А ви чули про історію останнього випробування, що випало слідчому таємної поліції за часів Сталіна?

— Здається, не чула.

— Його завели у квадратну кімнату, в якій стояв тільки звичайнісінький дерев'яний стільчик. І от від начальника він дістав такий наказ: «Добудь з цього стільця зізнання і напиши протокол. Поки цього не зробиш, з кімнати ні на крок не ступиш».

— Надзвичайно сюрреалістична історія, правда?