Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я невдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені це пробачити. Пам'ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такоє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадянську свідомість, і спитав у неї, як його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».

Вибач, Георгію. Якщо можеш.

(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі 3 січня 2000 року — дату я пам'ятаю точно не лише тому що — мені чомусь запам'ятовуються дати — а тому що на те була причина — я повертався з похорону Соломії — а Ґія повертався зі Штатів — і діло було у вагоні-буфеті — і він не змовкаючи розповідав про Штати — і про свою майбутню газету в інеті — і про)

Я йогобільше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно.

Ну добре, ось той вірш:

Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадую, як зненацька мені зробилося тоскно. Можливо, я уявив, як ми доп'ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готельних козаків, які все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виженуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність кохатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене самотнього.

Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я, найімовірніше, з полегкістю зітхнув.

Я хочу сказати,що Київ трохи як та Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж таки згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.

«Місто замацали,захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».