Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Коли наприкінці 1990 року в одному з віршованих листів до вигаданого приятеля я написав, що «Україна — це країна бароко», то цей рядок містив у собі не саму лиш іронію. І коли 1998 року я повторив слідом за Данилом Кішем, що «мене з дитинства притягують руїни», я також мав на увазі передусім їх — замки. Не знаю, чим це пояснити, швидше за все цього не можна пояснити нічим, але серед усіх інших об'єктів нашого живого й напівживого світу мої здивування й досі належать їм. При цьому країна, що її я так безвідповідально означив «країною бароко», жодним чином не підкреслює своєї до них любові — радше навпаки. Власне кажучи, саме тому наші замки майже завжди тотожні руїнам. До того ж руїнам, які зникають.

Ті ж, котрі дотривали хоча б частково, були досить часто пристосовувані під в'язниці, виправні колонії, інтернати або всілякі цілком безнадійні шпиталі — психіатричні, венеричні, туберкульозні. Радянська влада ставилася до замків як до блудних вояків розгромленого чужого війська. В її очах вони не мали стосунку до жодної з офіційно насаджуваних вартостей і видавались історичним непорозумінням. Тому вона і принижувала їх як могла. Вона дарувала їм дальше животіння ціною послідовного функціонального знущання.

Однак замків, котрим навіть цього даровано не було, значно більше.

Залишки мурів, порослі різнотрав'ям, лопухами і ліліями заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміття галереї і брами — все це було й залишається для мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником. Скільки їх уже було в моєму житті, відповісти непросто, хоч рахунок можна, мабуть, вести на десятки. Якби я був педантичніший (та й уважніший) то, напевно, склав би з них цілу колекцію, прокласифікував би в часі, просторі та розкинутій поміж часом і простором власній біографії: шляхетсько-бандитські гнізда, магнатські резиденції, фортифікаційні примари на обріях і пагорбах. Замки — не зроблю тут жодного відкриття — досьогодні залишаються невід'ємною від європейського ландшафту ознакою сталості. Здається, що західніше в Європі ми опиняємося, то більше їх навколо нас. З огляду на це можлива і зворотна перспектива: Україна як терен їхнього найсхіднішого проникнення. А відповідь на неодноразово в останні роки поставлене й покинуте напризволяще запитання «Де проходять східні межі Європи?» можна би сформулювати й таким чином, що вони насправді там, куди дотягується крайній контрфорс від східного муру останнього з найсхідніших замків.

Наших замків (або, частіше, того, що від них залишилося) найбільше на Закарпатті, в Галичині, на Волині й Поділлі, потім — усе східніше — від них не залишається навіть руїн, тільки випадкові згадки в мало доступних хроніках або фантастичні перекази з привидами і заклятими підземеллями. Що рівнинніший ландшафт, то менше шансів дотривати. Східніше Дніпра не залишається вже навіть і переказів.

Я перебираю в пам'яті замки свого давно минулого колись — коли ще їздити німеччинами та італіями мені аж ніяк не світило. Точніше, коли про ці країни думалось як сьогодні про Меркурій. Слушно, існує така планета — і що з того? Так от, саме тоді замки України рятували мої потреби в руїнах і римах, демонструючи можливість, хай і страшенно віддалену та розмиту, якогось іншого буття. Якого?

Пам'ятаю шкільну екскурсію до Галича і як ми ховалися від учительок, аби покурити за подірявленим муром. Пам'ятаю щорічні наїзди зі Львова до Олеська — товариство завжди було інше, а вірші і вино все ті ж. Пам'ятаю нестерпно дощове літо, коли ми об'їздили все Закарпаття, а кінцевою метою завжди був інший замок. В Ужгороді, Невицькому, Виноградові, Мукачевому, Королевому, Хусті — замки були, ясна річ, усі інакші, в деяких повідкривали музеї, в інших гадючники, а в деяких нічого не відкривали, в них просто гуляв вітер і росли дерева. Дощі теж були всюди інакші. Приміром, у Середньому, де замок збудовано ще тамплієрами, дощ був сліпий. І ми мали при собі повно домашнього вина, білого й червоного, купленого тут-таки, в Середньому, і без міри пили його, бо звідки ж нам було знати, що на світі бувають і значно коштовніші та шляхетніші вина?

Замки — це знаки. Їхній прихований зміст іноді унаочнюється, але від того не перестає бути таємницею.

І ось вона, ще одна. Того вересневого дня ми пустилися в одноденну подорож лівобережжям Дністра — через Бучач на Язловець і звідти на Золотий Потік. Кожна з цих назв ховає в собі цілий пучок дивних сигналів, що їх відчути спроможні лиш одиниці. У культурному вимірі ці терени можна без перебільшення порівнювати з Атлантидою. Щоправда, цій Атлантиді довелося зазнати не єдиного — раз і назавжди — вбивчого катаклізму, а цілого ланцюга спустошень — етнічних, релігійних, класових і расових. Їхні початки сягають найтемніших витоків середньовіччя, а їхній кінець не настав навіть із завершенням Другої світової війни. Як наслідок нашарування антикультур, про яке я вже згадував колись, ці краї майже цілковито позбавлені культурної тяглості. Є лише рештки, що лежать під шарами забуття. Пардон, я висловлююся надто красиво — під купами сміття і фекалій.