Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Армійська географія зумисне помилкова, а топоніміка більше замовчує, ніж називає.

Нас возили до Гайсина такою собі вантажною будкою. У ній поміщалося рівно двадцятеро бійців. Ми не могли бачити, що там назовні, позаяк вікна в будці було замальовано, про що я вже сказав. Перебіг подорожі можна було тільки відчувати — наприклад, задницями. Спершу було кілька кілометрів бетонки — лісової дороги, встеленої бетонними плитами, тож наші зади відчували кожну шпарину між ними. Потім був означений нашими тулубами поворот праворуч і далі шосе, на якому нами переставало підкидати. Але згодом ми знову опинялися на чомусь нерівному і наче всуціль подовбаному. Тобто на вулицях Гайсина. Усю дорогу ми голосно лаялися, перділи і сміялися. А чим ще розважатися в дорозі солдатові, захисникові батьківщини?

Якщо нас везли до Гайсина у п'ятницю, то це означало лазню. Якщо в неділю, то кіно.

У лазні ми обливалися з тазиків і мірялися хуями. У солдатів другого року вони виявлялися довшими. Солдати другого року переважали молодих навіть у цьому.

Зате в кіно ми заходили колоною по двоє і розсідалися по своїх безкоштовних місцях. Кінотеатр називався «Мир» і належав до широкоформатних — не якийсь там задрипаний клуб із поламаними стільцями й земляною підлогою в Тарасівці (чи все-таки Михайлівці?). Ми маршували через фойє колоною по двоє і вертіли головами на всі можливі боки. Нас цікавили навіть не дівчата, а їхні міні-спідниці, які, здається, тієї весни-літа саме починали з'являтися знову. Слід було нахапатися голодними очима цих зорових образів, увібрати їх у себе, ніби кисневий запас, щоби згодом, за першої-ліпшої нагоди, дати волю фантазії та руці. Слід було надихатися перед смертю.

Можливо, через це я не пам'ятаю фільмів, які подивився у гайсинському кінотеатрі «Мир». Точніше, я пам'ятаю лише два з них, але обидва індійські. Перший називався «Слони мої друзі», а другий «Танцівник диско», хоч у другому також показували слонів. Кажуть, ніби «Танцівник диско» зібрав по всьому еСеСеСеРу якісь рекордні прокатні суми, 60 мільйонів рублів чи й більше. Моїх там немає ані копійки. І диско я, щиро кажучи, ненавидів.

Офіційно існував ще один варіант потрапляння до Гайсина — увольнение. Неофіційно — те, що називається самовольная отлучка . Але в неї майже ніхто з нас ніколи не пускався. Тобто якщо й пускався, то радше до Михайлівки чи Тарасівки — і в обох випадках по самогонку.

Натомість офіційного звільнення на один день мені так ніколи й не дали, хоч і обіцяли на день народження. Але із самого ранку все пішло косо-криво, і Сізий після розводу кинувся з кулаками на прапорщика К. Я вживаю це «К.» не як алюзію до Кафки, а тому що насправді його прізвище було Козьол, з наголосом на першому «о». Вони до кривавої юшки порозквашували б один одному мармизи, якби я не вліз поміж них і не став рознімати. За це в мене забрали вихідний і, нагородивши лопатою та кайлом, поставили над якоюсь непотрібною й дурною траншеєю командувати десятьма шлангами, які її все одно ні за що б не копали на тому холоді. Гидкішого дня народження в моєму житті не бувало.

А проте добре, що саме так усе і сталося. Бо що, якби мене таки випустили до Гайсина? У парадці, черевиках, шинелі й шапці? І що я мав би там робити ті шість, сім чи й усі вісім годин, такий самотній зі своїм днем народження?

Коли я зійшов на головному вокзалі, звідусіль долинала музика. Я подумав: от молодці, завжди щось несподіване. Музика була класична — камерні й фортепіанні концерти, симфонії, увертюри. Вона звучала з кожної шпарини в кожному з прилеглих коридорів і підземних сполучень. Увесь вокзал було перетворено на велетенську філармонію мобільного типу. Тобто на філармонію зі змінним потоком слухачів, які циркулюють сюди й туди, вдаючи при цьому, наче так усе й повинно бути. І нічим уже їх не здивуєш. У Денвері, Колорадо, хтось розповідав, наче потрапив до ресторану, в якому офіціанти, обслуговуючи гостей, паралельно виконують оперні арії. Юрба, а краще сказати, публіка на Гамбурзькому головному вокзалі поводилась так, наче всі вони щойно з Денвера і класична музика вже просто-таки в'їлася в їхній щоденний побут.

Я вирішив покружляти вокзалом — тим більше, що неправильно розрахував час і в мене з'явилося трохи зайвого. Якість відтворення в деяких місцях здалася мені цілком пристойною. Іноді я впізнавав автора, іноді виконавця. Іноді не впізнавав твору. Музичне тло надавало всьому навколишньому особливої, ніби в поганому кінофільмі, значущості. Згадався анекдот про музику з гучномовця в осінньому парку. «Це часом не Глінка?» — запитує перехожий меломан зустрічного добродія, котрий завмер посеред алеї, задумливо опустивши голову. «Та я й сам думав, що то глинка, а то гівно», — відповідає задумливий добродій, не відводячи очей від носаків своїх черевиків. Анекдот, погоджуюсь, бородатий, але згаданий своєчасно.