Юрій Андрухович: Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Першою був спеціальний проект «Ґлосарій» часопису текстів і візій «Четвер». Сама назва «Ґлосарій» на ньому, до речі, ніде не вказана — складається враження, що ми почали його так називати вже після випуску у світ. «Ґлосарій» поставав головним чином наприкінці 1991 року, в атмосфері кардинального історичного зламу, точніше, дуже виразних його передчуттів, тож у «Таємниці» я називаю цей проект «однією з енциклопедій кінця». «Ґлосарій» формували ми з Іздриком, тож ми й написали до нього більшість ґлос. Крім того, ми запрошували інших авторів — то були перші дні виникнення середовища, пізніше названого «станіславським феноменом». Для початку ми, як і всі енциклопедисти, створили перелік понять-слів, що їх ми хочемо пояснити напередодні кінця. Серед них переважали такі, що їх, наче Хмельовський свого очевидного всім коня, ніхто вже й особливо пояснювати не збирався: Бог, Вино, Вода, Дерево, Диявол, Жінка, Місто, Птах, Україна. Згодом вилізе на яв уся мимовільна іронія назви «Ґлосарій» — якщо під останнім розуміти «словник до тексту, що пояснює маловідомі або застарілі слова».

Далі ми розподілили той перелік маловідомих або застарілих слів між собою і кожен приніс через якийсь час хто більше, а хто менше текстів. Ми стали Колективом Авторів, розібравши світ на сімох.

Друга спроба — це проект середини 1990-х (уперше виданий 1998 р.) «Повернення Деміургів», чи то пак «Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури — МУЕАЛ». Як можна судити з назви, цю енциклопедію, на відміну від універсального «Ґлосарію», слід зарахувати до т. зв. галузевих. Галуззю для неї стала УАЛ, описана вкрай суб'єктивно і місцями навіть провокативно — через імена творчих осіб, назви часописів і видавництв, угруповань і середовищ, а також через тенденції, тренди, банально кажучи — напрями, школи і течії, а небанально і на той час модно — через дискурси, себто вигадані і справжні рівні співіснування всього щойно переліченого.

Визначальною у проекті «МУЕАЛ» є роль Володимира Єшкілева (у цьому сенсі він стає просто-таки Єшкі-Левом), Деміурги в назві також його, як і ніцшеанське їх, Деміургів, повернення. Я був радше ледарем-асистентом, відповідальним за «Хрестоматійний додаток», що в ньому зібрав найулюбленіші чи принаймні найпоказовіші зразки творчості п'ятдесяти двох актуальних на той час (a здебільшого, дякувати Богу, й на сьогодні) письменників. Головним підсумком появи «МУЕАЛ» стало те, що багато хто на мене щиро образився (на Єшкілева майже всі ображались і раніше — сказати б, апріорі).

Відтоді я дав собі слово ніколи більше не влазити в жодні енциклопедії.

Зате я завжди, ніби якийсь Павич або давній Памва Беринда, чигав на свій лексикон.

Судячи з тлумачень у переважній більшості джерел, він, лексикон, є фактично тим же, що і словник. Так стверджують усі, і тільки німці — що то «словник у широкому сенсі», «довідник або посібник [3] Nachschlagewerk (нім.). у спеціальній галузі».

За великим рахунком, недавно згадувана «МУЕАЛ» була чимось таким.

Але припустімо, що чимось таким виявиться і ця книжка.

У такому разі спеціальна галузь у ній є вельми спеціальною.

Автобіографія, що накладається на географію — як це назвати? Автогеографія? Автогеобіографія? Звучить надто складно — ніби якась тяжкостравна гекзаметрична «Батрахоміомахія». І що, до того ж, первинне в цьому поєднанні «біо» з «гео», що на що, власне кажучи, накладається?

Ця книжка — спроба пережити їх («гео» і «біо») як єдину і нерозривну цілість. Тобто змішати їх таким чином, щоб не було видно, де проходить межа, де закінчується одне й починається друге.

Для цього біографію доводиться розбити вдрузки, а географію хоча б місцями суттєво спотворити. Я написав «місцями»? Це правильно. Ця книжка про міста, які стали чимось більшим — вони стали Місцями, причому особистими, мов ерогенні зони, й інтимними. Місцями, ознакованими на мапах як міста.

Бо насправді все починається з мап. Скільки себе пам'ятаю — завжди ця маніакальна [4] Чи знаєте якийсь м'якший прикметник від слова «манія»? схильність їх розглядати. Мапи стали для мене тим, що в романтичніші часи звично називали джерелом натхнення. Найзахопливіше було уявляти себе, рухому невидиму крапку, на їхній кольоровій поверхні — ось ти ковзаєш по ній, перевалюючи через гірські хребти або спливаючи за течією вниз блакитними нитками річок. Пересування поверхнею мапи називається подорож. А кожна подорож — це і пригоди, і фантастика.