София Андрухович - Старі люди

Ми якраз їли манікотті (це такі велетенські макарони, Фйоно, нафаршировані м’ясом або сиром — ти дуже любила їх в дитинстві), коли я подумала, що Лука переконаний, ніби ми з ним живемо зовсім безхмарно. А якщо і журимося хоч трохи, то хіба через зникнення Тарзана, який загубився невідомо де і коли — ми не рахували вже, скільки разів він зникав і з’являвся, худий, забрьоханий, голодний. Але коли ми відкривали, що Тарзана знову немає — відразу засмучувалися обоє і, хоч як би добре нам не було, постійно на денцях наших голосів і поглядів сірів неспокій.

Ми якраз їли манікотті, коли наші погляди завмерли один в одному, загуслі в сірому осаді неспокою.

— Не турбуйся, — сказав він, добре знаючи, що в мене на думці. — Ми його знайдемо. Та він і сам повернеться, як завжди. От побачиш. Дуже скоро.

— Так, скоро, — відповіла я, посміхаючись. — Я намагаюся думати лише про хороше.

Їли вони, як правило, в ліжку. Круасани з чорносливом (грибами, шоколадом, горіхами, вишнями, малиною, згущеним молоком), загріті в духовці, від чого ті ставали повітряними і ніжно-хрусткими; в духовці пекли ще картоплю, і їли її, вмачаючи в олію; спаґетті зі смаженою цибулею і, звісно, з кетчупом та соєвим соусом; інші різновиди макаронів; їли булки, рогалики, тістечка; їли різні сири (польські плавлені сирки зі смаком шампіньйонів, шинки і, як це не дивно, сиру; янтар, плавлені сирки в сріблястій фользі — тверді, смердючі і несмердючі), ковбаси, м’яса, шинки, їли шоколад, цукерки і вафлі «Артек», свинячу печеню «Флорида», алжирський омлет, анісове кругле печиво, піццу по-неаполітанськи, телятину на листі шпинату, рулет із камбали зі спаржею, трубочки з хроном і збитими вершками, м’ясо в тісті по-кассельськи, миґдалеве печиво з лісовими горіхами, шоколадне безе, їли ще сирок котячий — називали його так через кошеня з великою ложкою, намальоване на пуделку, і навіть тітонькам в магазині замовляли саме «котячий сирок», хоч ті дивувалися й лякалися, і перепитували сотні разів: «Маєте на увазі сирковий десерт?»

Їда в посуді більш-менш надійно розкладалася на ліжниках, якими Лука з Мартою накривалися вночі. Ліжники були страшно кусючими, але гріли якимось живим і, навіть, живодайним теплом, від якого ставало так затишно й добре, і засиналося швидко й солодко, і снилися такі на диво приємні, багаті на відчуття сни, що не хотілося прокидатися, бо, здавалося, тільки уві сні, під цими ліжниками, в напівсвідомих обіймах їм обом не загрожує абсолютно нічого, тут їхня безпека, їхня нірка, де жодна реальна чи метафізична сила не здатна дістати їх чи, бодай, доторкнутися.

Саме через ці ліжники, під якими почували себе двома маленькими звірятками, через котячий сирок, через розмальовані зображеннями тварин пляшки і горнятка, Марта з Лукою спершу почали бавитися, а потім потрохи майже повірили в те, що вони не зовсім люди. Виявляючи радість, швидко махали вправо-вліво вказівним пальцем, спрямованим вгору, імітуючи хвіст Тарзана у хвилини особливого збудження. Облизували один одному шию і щоки, як, зрештою, і все інше, і називали це «підлизуванням»: Марта лизькала повільно й легенько, її вузький язик був трошки шершавим, вона відчувала кожен клаптик шкіри, кожну виїмку, опуклість, кожну волосинку; Лука ж, навпаки, лизав швидко і несамовито, як справжній пес, не давав перевести подиху ні Марті, ні собі, доторкався язиком за мить і до ока, вуха, впадини між грудьми, і до п’ятки, лишаючи всюди вологі сліди. Марта вміла робити горлом чудні звуки, що скидалися на котяче муркотіння, вміла ще й гарчати, як розлючене цуценя з гостренькими молочними зубками — Луці не вдавалося повторити ні першого, ні другого, і взагалі, він сумнівався, що на світі знайдеться ще хоч одна людська істота, яка вміє витворяти такі штуки. Тож вони були кошенятами, іноді — тигренятами або левами, часто — псами, а також — бобрами, бурундуками, аксолотлями, свинохвостими макаками, гамадрилами, вовками і лисицями, ведмедиками і ведмедками, слониками, павуками і восьминогами, а окрім того Марта ставала ще й коалою, коли, підстрибнувши, обхоплювала Луку ногами за стан, а руками обіймала його за шию, і могла сидіти так на ньому годинами.

Згорнувшись калачиком під ліжником і Лукою, Марта почала розповідати:

— Одна жінка вигадала подарунок для свого чоловіка на річницю їхнього шлюбу. Вирішила власноруч зробити йому ліжник: довго і вперто відрощувала руно, зістригала його, аж доки не назбирала цілу пивницю виткої шерсті. Тоді з великими труднощами зробила з неї нитки і зіткала ліжник, теплішого, духмянішого і м’якшого за який не було в цілому світі. Під тим ліжником вони зачали всіх своїх дітей, а ті — їхніх внуків, а внуки — правнуків, і так далі.