Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Досить. Ляля знає вже, що дальше слід робити. Вискакує на сцену, складає долоні в трубку й, ніби барабанщик на ринку, проголошує:

— Гей, спокій… слухайте всі! Дарка робить забаву й просить всіх до себе на неділю на шосту… Увага!! Я, мій брат і тов. Празький без „музики" не маємо що й носа показувати в панства Григоровичів…

Хлопці загуділи, дівчата заплескали в долоні, й все було б добре, якби… Костик не показав своєї кінської голови й не спитав навздовж і поперек цілого горла:

— Я теж приявний тут. Чи це запрошення відноситься і… до мене?

— Розуміється… розуміється… йдемо всі-всі, — пробувала замішати, заговорити Ляля. Але той перебив:

— Хай Дарка сама відповість… Я хочу почути її слово…

В салі стається тихо, як би хто з марами пересунувся по ній. Всі приссались очима до Дарки й ждуть, що вона скаже.

Дарка набігає кров'ю, аж темніє. Глядить півколом себе, чи не вдалося б з цієї ситуації виплигнути через просмик жарту. Але тому, що всі мовчать визовно, Дарка мусить забрати слово:

— Так, це відноситься і до вас… але… якби хтось не хотів був мені руки подати… то я не пішла б до нього до хати…

— Славно! Молодець Дарка! — гукнув Улянич щиро, аж йому очі заграли. І тими очима наче посіяв признання для Дарки по салі.

Та Костикові, видно, було ще замало цього.

— А я таки піду… І ви всі тут свідками, що прошу Дарку до першої коломийки.

Він розреготався і наче підпалив усіх: всі загуділи дурним сміхом. Дарка посумніла. Не було вже ані соромно, ані жалісно, тільки без кінця сумно. Що значить для людей хоч би й гімназійна шапка, коли не мається бодай… бодай… п'ятнадцять літ?..

Коли Костик простягнув свою руку Дарці й кліпнув при тому Празькому, мовляв, другий акт комедії починається: увага, Дарка ткнула йому свою назустріч зовсім опановано. Хіба не все одно? З своїми тринадцятьма роками й так не виграє справи з „ними".

Костик підсадив брови вгору, підсвиснув і сказав щось, що до тієї ситуації ані пришити, ані прилатати не можна було:

— Ех, Дарка! Якби ти мені була бодай кілька років старша, помірялися б ми, серце!..

Софійка замахала погрозливо головою:

— Костику, дайте спокій!!

На цьому закінчився другий акт комедії.

Дарка закреслює півлук очима в сторону Данка: він водить олівцем по кривульках нот.

Чіпаючись нібито бесіди Софійки, обходить Дарка за стіл і стає на два кроки від Данка. Як і тепер ще не запримітить, то хіба знак, що гнівається. Хіба.

Данко відривається від кривульок на нотовому папері й хапається гітари. Притулює інструмент до себе й, щоб не заваджати нікому, обертається боком до Дарки. Аж до цього мусіло дійти!?

Дарка кидається на розмову з Уляничем через усю довжінь салі. Голос підозріло веселий, нап'ятий, як струна, скакає по словах, як колесо по вибоях гірської доріжки. Не завважить? Ще й тепер не завважить він її?

Бунтівнича кров починає вже булькотіти в Дарчиному серці. Аж скобоче щось у ліктях, щоб схопити ту гітару за хвіст і з усьої сили гримнути нею до стола, щоб аж шиби повилітали. Потім ще ногами потоптати, потоптати, щоб сам чорт не міг її вдруге зліпити.

Нахиляється й фальшиво посміхаючись, так фальшиво, що має охоту сама себе по лиці витраскати, каже:

— Ви з цією гітарою… прийдете до нас?

Данко ніби не відразу впіймав її слова. Дивиться на неї своїми ясними, як незабудьки, очима й каже щось, що анітрохи не згідне з мовою його очей:

— Ви ж не маєте охоти говорити зо мною, як я вас відпроваджую… Чого ж обзиваєтеся тепер до мене?

Дарка в одній секунді змітає, як мітелкою, фальшиву усмішку з уст: небезпека заочевидна, щоб бавитись у дипломатію.

— Я цього не казала… — оправдується тихенько Данкові над вухом.

— Я цього не казала, — вже аж проситься в нього. Але він не відразу прощає. Приймає поки що до відома її каяття й каже тоном учителя:

— На другий раз числіться краще з словами…

Хмара небезпеки просувається поза Дарчину голову, й тепер стає Дарці зовсім ясно: вона все буде тією, що прохатиме в нього перша вибачення. Навіть коли він провиниться. Тепер уже знає зовсім певно, що він, той Данко, ніколи не простягне перший руки до згоди.

Дарка виходить з школи враз із сестрами Підгірськими. Данко стоїть на порозі школи й мружить очі до сонця.

Дарка знає, що він не відправить тепер її домів: кара за її химери мусить бути. Покарана, трохи розжалоблена, відлучується Дарка коло ясенів приходства від сестер Підгірських і сама вертається додому.