Ірина Вільде: Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Уже самим своїм походженням і вихованням Дарина Макогон (1907–1982) промовляла про певні інтенції й особливості тодішньої західноукраїнської культури і ментальности. За лінією батька, Дмитра Макогона, вона була галичанкою, за лінією матері, Адольфіни Янушевської, — буковинкою. До того ж, рід матері мав німецьке коріння, що пізніше, можливо, „відбилося" на літературному псевдонімі письменниці (Вільде — по-німецьки „дика"), навіяло відкритість до західного світу, а це вже виражало сталі тенденції цілого покоління. Від перших кроків її творчі дії завжди несли в собі заряд збагачення, зустрічі з новим. Народившись і сформувавшись на Буковині, яка тоді входила до складу румунської держави, Дарина Макогон від 1923 року виховувалася в галицьких суспільних і культурних умовах. Їхня сім'я змушена була виїхати з Буковини через патріотичну позицію батька і його літературну творчість. Як відомо, румунська асиміляторська влада утискала, переслідувала за вияви активної національної свідомости. Галицька атмосфера згуртованости і національного завзяття, стрімкого пориву до змін, до подолання провінційної замкнутости і скутости відповідала її життєвим настановам. Молода журналістка і письменниця легко вписалася в це культурне життя.

Доля пов'язала її з кількома галицькими містами: насамперед із Станіславовом, де навчалася у гімназії, з Коломиєю, де вона формувалася як журналістка в часописах „Жіноча доля" і „Світ молоді" і де написала більшість своїх ранніх новел та повість „Метелики на шпильках", і зі Львовом, де студіювала в університеті, контактувала з широким колом творчої інтелігенції. У тодішній західноукраїнській культурі виділялися дві великі теми, які концентрували в собі творчі зусилля нового покоління: засвоєння західноєвропейського естетичного дискурсу і ствердження духовної місії жіноцтва. Саме в ці інтелектуально-почуттєві тенденції так вдало увійшла Ірина Вільде зі своїм легким словом, з буттєвою радістю, з настроєм особистої гідности.

Мерехтливий психологізм її ранніх новел, їхня меланхолійна замрія, тонке відчуття музики слова так сподобалося тоді провідному галицькому модерністському критикові Михайлові Рудницькому, що він визнав у молодій авторці визначний талант, справжню надію цілої української літератури (стаття „Із тремтінь жіночого серця" // Діло, 1935). Відносно швидкий успіх — премія Товариства письменників і журналістів імени Івана Франка за 1935 рік — зміцнив творчі позиції письменниці, впевнив її у вдало обраній естетичній концепції і стильовій манері письма. Це був справжній тріумф. Ірина Вільде раптом опинилася в епіцентрі літературного життя Західної України, стала „модною" авторкою. Її твори читають, обговорюють, критикують, а вона вже наступного, 1936-го, року видає повість „Б'є восьма", в якій під впливом критики посилює струмінь національних почувань і тем, розширює діапазон модерністських художніх прийомів. Та найважливіше, що відтепер, через низку прекрасних і глибоких жіночих образів, її творчість вважають найповнішим вираженням жіночої душі в українській літературі після епохи Ольги Кобилянської. Її ім'я часто гостює на сторінках головної трибуни галицького модернізму — часопису „Назустріч".

Ірина Вільде не любила маніфестів, бундючної офіціозности, штучного „налаштовування" художньої літератури. Власне, в цьому сенсі вона була справжнім Письменником: самозаглибленою, пройнятою щирими захопленнями, сповненою провіденційних візій і почувань. Вона вникливо описує переливи буття, по-чеховськи точно фіксуючи його мудрість і драматизм, несхитно перетворює кохання на мегатему своєї творчости як вияв і форму сили людської емоції, тонко прочуває порухи модерної культури і часу, нурти ствердження нації через розкриття психологічних основ інтимної екзистенції. Не випадково, архетип Землі замінюється в її прозі архетипом Роду: індустріяльна епоха з її гігантськими перебудовами матеріяльних умов соціуму і катаклізмами змушує людину по-новому задуматися над збереженням родинних святинь і прив'язань. Передусім для жінки в цьому буревію змін особливо важливим стає зберегти тепло родинности, тяглости переживань, пройнятися духом поколінь, що все-таки не розчиняються в хаосі цивілізації, в її комерційному цинізмі і залізобетонних пластах відчуження. Ця велика тема намітилася ще у прозі Бальзака і Діккенса, а модерна епоха явила завершені зразки „сімейної хроніки" у творчості Т. Манна („Будденброки", 1901), Дж. Голсворсі („Сага про Форсайтів", 1906), Р. Мартен дю Ґара („Сім'я Тібо", 1922), М. Домбровської („Ночі і дні", 1932) та ін. Саме ця художня стежина пізніше привела українську письменницю до роману „Сестри Річинські". Можливо, її зацікавила ще тема занепаду патріярхальної міщанської моралі, описана в романі італійського письменника Альдо Палацескі „Сестри Матерассі" (1934). Власне, проблема, коли практицизм та егоїзм загрожують перемогти і розбити тепло родинности, Роду. Зазначимо, що італійську літературу особливо активно популяризували в галицькій періодиці 1930-х рр., зважаючи на її певну суголосність тогочасній українській національній культурній свідомости.