Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

На єзуїтськім костелі доходить дванадцята. Дарка приспішила кроку (такий довгий, гостро діловий крок, яким молоді додають собі поваги, а старі молодости). Та скоро поневолі почала звільняти темпо. Враз закрутилась така хуртеча, що на кільканадцять кроків від себе годі було розрізнити людину від ліхтарні. Світ потемнів, будівлі позникали, над містом з'явились буро-жовті блудні світла, дерева потратили свої корони, небо впало на землю, людині на вулиці не ставало віддиху.

— Добрий день, Попович!

— Добрий день, Іванчук, я… взяла була… вас за… ліхтарню!

— Чули? „Наші" виграли вибори!

Дарка розводить по-німацьки руками: не чує! Іванчук скручує голову вбік за вихором:

— Вибори! Виграли!!

— Уряд? І що?

— Свищемо на їх вибори! Чули? Оріховський приїхав!

Дарка киває головою. Хотіла б щось сказати на те, але не може відкрити уст, бо вихор саме сипнув їй у лице цілим кублом снігових чортів.

— Що-о? Нє… мені причулося, що ви питали щось мене. Про Оріховського чули? Ого! Аж тепер прийде до bellum domesticum [125] до громадянської війни (лат.). у „Січі". Го-го! Ми їм покажемо, як робиться революцію… го! Але „бувайте", бо… я — жену далі!

Снігові чорти прискакують до Іванчука з усіх боків: зривають йому кашкет із голови, розстріпують на вітрі його руду, буйну чуприну, підлазять під плащ і надувають йому на спині смішний повітряний горб. А він рухом еспанського бика поре їх головою і йде вперед. Іде робити революцію!!

У сніговії ще кілька кроків має руда чуприна червоними, стріпіхатими прапорчиками. А потім ще крок… ще два… ще один, і Дарка не може вже розрізнити Іванчука від ліхтарні, а ліхтарні — від утятого без корони дерева. В руці в Дарки три в'язаночки збитих червоних, обліплених білим снігом ягід калини. Дарка струшує з них сніг і думає собі:

— Що варта була б молодість людини, коли б в ній не сходили і не цвіли на червоно такі „іванчуки"?

— Хтось іде! Хтось чужий! — скрикнула Ліда й поштигулькала на взутій нозі до „Даниного" покою. (Щодня довбати коло нагніток може стати такою самою пристрастю, як ловити риб чи грати в круглі!).

Дарка відкидає олівець (п'ятий з черги вечір тратить для праці в професора Маниску „Слов'янсько-румунські друки на переломі шістнадцятого і сімнадцятого віку") і прибирає сторожку поставу:

— Прошу! Сергій!!! Ох, що сталося?

Сергій — велетень з невеличкою подорожньою валізочкою в руці — трохи наче б спантеличений від трьох Дарчиних вигуків.

— Даро, підіть до Зої. Бачите, я мусів вийти… маю перший „номер". Зоя щось нездужає.

— Ой, чи щось поважне?

— Так і ні. Самі побачите. Підете, Даро?

Розуміється! Дарка одягається скоро, як на екрані.

— До побачення, Сергію.

— Прощавайте, тільки не накойте мені якого лиха!

„Мені" було підкреслене грубою мазкою. Дарка ще бачила, як Сергій зупинив візника і всів до фіякра.

В хаті Тимішевих досить весело: на лампі — Зоїна червона „апашка", на підлозі — Сергієва канаркова піжама. В печі охочо тріскотить ялиця. Самовар забавляється в паровоза. Зоя лежить на „quasi" [126] ніби, немов би, майже (лат.). -ліжку і дивиться на стелю. Не можна збагнути кольору її обличчя, бо від тінника на лампі — все червоне.

— Що вам, Зоєчко? Я так настрашилась, як побачила Сергія в себе. Дивне, правда? Відколи ми знаємося, він сьогодні уперше був у мене. Але що вам? Ви якісь змінені. Болить вас щось? Може, знову затруєння консервами?

Зоя замість відповіді прикушує нижню губу так, що на ній видні відтиски зубів. Від цього уста успокоюються і перестають тремтіти. Тоді з очей навпростець висками спливають повільно дві широкі сльози.

— Був лікар, цим разом не затруєння консервами — я вагітна. І побачите… і побачите, що вмру на операційнім столі.

Дарка від несподіванки стає навколішки коло Зоїної голови. Від схвилювання вже не може знайти відповідного слова і тільки обертає язиком та раз у раз звогчує уста.

— І ви… ви… будете мати дитину? Та ж це чудесно!! Чого мали б ви вмирати, Зоє? Мільйони жінок на світі родить і не вмирає.

— Та що ви, Даро? Дурника клеїте чи що?

Зоя, як забавка — чоловічок з олив'яною кулею — схоплюється і відразу сідає.

— Яка дитина? Ви не розумієте, що я мушу зробити викидень. Дарка дивиться на Зою сумними, поважними очима. Нехай виговориться.

Зої аж кров ударяє до голови: „Дитина"! Патріотичний обов'язок! Колізія із законом! Гріх супроти Господа Бога! Помста природи! Рай-пекло-чорт-дідько-ясна холера і що ще? І що ще? Очевидно, нема нічого легшого, як стояти собі збоку і трясти моралами, як з рукава! Дякую! Зоя це все знає напам'ять! Одне тільки вона не знає, а дуже цікава знати: де вона мала б примістити ту дитину? Дев'ять місяців носитиме її в собі, а потім? А що потім? Ох!!