Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Увечір, коли вони удвох, питається Муха Дарки:

— Добре я взяла ту гниду „на шпіц" при обіді… як гадаєш?

Дарка, зайнята сортуванням карток до французько-румунського словника (дипломатична поміч професорові Анджилеску), по добрій хвилині:

— Ти його любиш?

— Кого?

— Ти знаєш, кого я маю на думці…

— Видиш, — наче б завагалась Муха, чи бути їй зовсім щирою супроти Дарки, а зараз потім рішилась, наче на холодну купіль: одним махом і з зажмуреними очима, — видиш… він на три роки молодший від мене, і це головна причина, чому я не можу його… поважати. А в мене вже так, щоб я любила когось, то мушу трохи його і боятися. Не уявляю собі, як я могла б Аскольда боятися. Чекай… не перебивай мені… я знаю, що ти хочеш сказати… Але видиш… я не обманюю ні себе, ні його в тім, що я… страшно люблю… просто хочу цілуватись з ним. Кажу тобі, Дарко, той циганчук має в собі щось, що „бере" чоловіка, як повінь… Не знаю, що зі мною і що це на мене найшло… Видиш, як на спокійну голову роздумую над тим, то, як би це тобі сказати? теоретично признаю, що цілуватися для самої фізичної насолоди поцілунку… то, як би сказала Оля, „свинство". Хоч з другої сторони… це в мене засильне, загарне, защире, щоб я могла його „свинством" назвати. Скажи, чи не маю я рації, коли кажу, що світ холерно смішний? Ти тільки „вистав" собі: любов пари голубів — то поезія. Любов пари людей — то свинство. Дарко, ти згірчена? Ти маєш нареченого, і я гадаю…

Дарка скоренько перебиває Муху:

— Ти нічого лише не „гадай". Мій наречений… зовсім іншого типу мужчина…

— І ти рада з того?

На це Муха не дістала вже відповіді. Можливо, тому, що саме в тій частинці клацнула клямка, і прийшла з курсів Оля. Вдарило чверть на десяту.

І того вечора пішло все щоденним ладом: вечеря з Олиними коментарями, сизифові змагання Мушині з папільотами, невеличка, але послідовно щоденно, суперечка про те, хто останній має перекрутити контакт [120] вимкнути світло. , і тиша, якщо не рахувати скрипу пружин і людських неартикулованих звуків.

Звичайно так буває, що Дарка не чує вже Мушиного хропіння і рано часто з того вив'язується суперечка. Дарка обстає за Мухою, мовляв, вона „абсолютно" не хропе.

— Бо сама засипляєш звечора, як колода… — паде стеоритипна, Олина відповідь.

Тепер оця „колода" чує, як в кухні цяпотить вода зі зле закрученого крану (Муха свище в ніс, ніби сирена), як пані Дуткова ще раз іде перевіряти, чи добре позамикані замки у дверях.

Якийсь час Дарка лічить гудки авт, згодом починає наслуховувати: хтось іде сходовою кліткою нагору. Зараз за кроками чути бренькіт ключів. Пізнати, що людина навпроти за дверима без електричної лампки, бо занадто довго вовтузиться коло замка. Нарешті, тиша. Враз десь на ґанку від кухні починає м'явкати кіт. Дарка чує, як пані Дуткова, постогнуючи, знову встає, шлапає у тихолазах і впускає кота до хати. Ще кілька слів догани на адресу кота — і тиша.

— Тепер я засну, — постановляє Дарка і обертається на інший бік, як кожна людина після такої постанови. При цьому необачно розплющує очі і відразу тверезіє: в хаті зовсім ясно. Місяць саме кокетує портрет пана Дутки. Пан Дутка в уніформі залізничника, людина „службова", яка не звикла з ким-небудь запанібрата, дивиться з портрета поважно й трохи невдоволено.

Рукав від Мушиної суконки жалісним, безвольним рухом звисає до самої землі. Перестають дзенькати трамваї. Дарка лежить непорушно і бореться уявленими образами зі свого дитинства проти одної влізливої думки. Наближається година духів, чого ще чекати? Відважно, Дарко Попович! Чому не признатися б відразу, що єдиним спричинником всього хаосу в цілій нервовій системі є одне, з легкої руки кинене, Мушине питання?

Туга за мужчиною? Спокуса піти за покликом своїх двадцять і двох років і „вижитись" так, як робить це Муха і десятки, сотні ровесниць? А може, це сумішка з зависти і заздрости, тому що одна з твоїх товаришок має хлопця, як „повінь", тоді, коли Стефко Підгірський, як сама знаєш, — погідне, спокійне плесо?

Ні. Ні! Ні! Дарчині двадцять і два роки ще не знають такої туги. Саму просту цікавість, якої, напевно, не позбавлені навіть євнухи, не можна ще називати „тугою" чи „жагою". Туга — це щось, що болить. А втім: чи здорова, нормальна людина може тужити за чимось, чого не знає? До того ота сама жага, якій мужчини приписують смішно велику ролю, — це для більшости жінок „пробка без вартости" супроти питомої ваги материнського інстинкту. Можливо, що Дарку теж приділила природа до того ґатунку жінок.