Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Та перелякалась і відразу загрозила:

— А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „наше" перебрала…

Дарка зніяковіла, аж змаліла.

— Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка…

Марця розсміялась негарно з цього смішного слова, але зараз опам'яталася. Запитала щиро із співчуттям:

— Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?..

— Вже не випадає, — спростувала Дарка, — але… дай… мені подивитися на них…

Марця все ще з недовір'ям, на всякий випадок готова до оборони, повела Дарку до дому ляльок за коморою.

— Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. — Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки!

З іншого боку підходить до Марциного кам'яного серця:

— Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх?

Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопевно, зухвало визов:

— Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички"!

До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю:

— Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. Принесу тобі „панських" платків… тільки уважай на них, хай не ходять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ходжу до ляльок… Нікому-нікому…

Шовкові „панські" платки зовсім підмулили Марцине серце:

— Не скажу, бігме, не скажу…

Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гостину до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?

С полудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, наперекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.

В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись вистачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:

— Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.

Але цим разом мусить чути таку відповідь:

— Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…

„Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. " — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:

— Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…

Орисина мама заперечує:

— Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… — і нахиляється знову до квітів.

Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі понесуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.

А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.

А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, розкалатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьогодні на двірець до вечірнього поїзда". А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз". „Чи ж не казав він, — підбунтовують Дарчине серце, — що він щовечора там?"

І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з вагона принести газету?

Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до батька. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.

Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відваги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила магазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.

Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.

Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомого голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… — думка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов". Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.