Ірина Вільде - Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

З черги торкнувся голова проблеми міщанства. Цей преважний елемент, розсипаний по чотирьох чернівецьких передмістях, в останньому часі жахливо підпав під денаціоналізаційні впливи сусідів. Скупі, дуже обережні в тактиці (в залі багатомовне, веселе бурмотіння) спроби нашого старшого громадянства нав'язати який-небудь контакт з міщанством, головно з Манастириськами і Клокучками, не дали ніякого висліду. Опортуністичний підхід до справи там, де треба смілого й одвертого виступу, згори виключив всяку можливість успіху. Ми, буковинські корпоранти, на яких лежить почесний обов'язок продовжувати традицію наших славних предків, ми, що на свому прапорі маємо золотими буквами виписане „честь народу й козацтва", тепер трохи „май" інакше візьмемося до громадянської праці. В найближчих днях у нашій корпорації відбудеться урочисте свято призначення юнаків-фухсів на козаків. По козацькім іспиті, згідно з традицією, після присяги відбудеться бенкет. По забаві — козацтво, до праці! Народ чекає нас. Готові на його поклик — ідемо!

Кінець промови був ефектний. Аркадій Козачок викинув руку вперед, ніби булаву, і на хвилину застиг у тій позі. І знову збилась радісна курява оплесків. Дарка, яка саме в тій часинці намірялася витерти носа, блискавично всунула хустину під паху і так била „браво", аж долоні напучнявіли. „Старший" постояв ще достойно хвилину при столі, а потім повагом, не кваплячись, відступив від нього. Тоді на середині зали зчинився рух. Хтось напирав на хвилю людських плечей у напрямі стола. Нерадо розступаючись, „зала" обертала голови поза себе: хто? чого?

Стягнувши голову в рамена так, що вона, як на рисунку в дітей, виростала просто з кадовба, товариш Зазуля Микита правцював до стола. „Слухайте! Гей, слухайте там!! Товариш Микита Зазуля просить голосу!"

— Не дати говорити! Нема ніякого голосу! Не дати говорити!!

Сипнулись з кількох сторін нараз протести, які, по правді сказати, звучали досить весело. Студентський народ був уже легко п'яний від почуття власної важливости, і йому хотілося, щоб Зазуля почав говорити, щоб хтось з його однодумців станув в обороні Зазулиного світогляду, щоб врешті… ех, щоб можна було трохи наглядніше виявити свою готовність до боротьби. Та голосу просив Зазуля, і треба було з принципу, хоч би зі шкодою для власної приємности, протестувати проти цього.

— Не дати говорити! Не дати!!

Голова стукнув олівцем до стола:

— Спокій там! Товариш Зазуля має голос!

Товариш Микита Зазуля, присадкуватий, з атлетично розвиненими раменами парубок, засунув руки в кишені від штанів і чекав аж зала успокоїться. По його квадратовому, густо поприщеному лиці грала ледве схопна, задоволена усмішечка.

— Гов! Чекайте, товариство, — загудів врешті сильним, як голос підземних ковалів, басом, — похрипнете зовсім і не зможете кричати тоді, як я зачну говорити! Га? Може, як на початок, то досить. Тепер дайте мені сказати дві слові… я буду відпочивати, а ви будете кричати… а як змучитеся, тоді я знову скажу дві слові. Га?

В залі зробилося зовсім весело. Хто тупав ногами, хто свистав для кращого настрою. Тоді Аркадій Козачок, збитий з пантелику, з усієї сили вдарив якимсь бляшаним предметом по столі:

— Спокій! Що це має значити? Товариш Зазуля має голос!

— Дякую, — звернувся в сторону Аркадія Козачка Зазуля, а потім, повівши декілька разів по бороді рукою, почав нарешті:

— Товариство! Наш старший, Аркадій Козачок, познайомив нас з планами праці, яку він у своїй бистроумности упланував.

— Ти, не так квітисто! — гукнув хтось погрозливо.

Зазуля роблено здивованим лицем подивився довкола себе: чи він сказав щось недоречне, висловлюючи свій подив до великого ума голови товариства?

— Конкретно! — буркнув хтось недобре.

Зазуля, по-театральному піднявши брови вгору, буцімто думаючи сильно, врешті почав від самої „конкретної" справи, від тої паради товариства, яку заповів голова.

— Дозволю собі назвати це ґротескою. Сьогодні, в добі великих соціяльних перебудов, в добі кардинальної переоцінки всіх цінностей, в добі, яка вилонює з себе нові права для людини, — середньовічна парада з лисячими хвостами і ґлянцпапером вичищеними шаблями мусить видаватись ґротескою!

Останнє слово товариш Зазуля викричав вже з себе, бо зала тряслась ціла від тупоту. Зазуля піднявся на пальці, як би хотів ще про щось умовитись, але, зміркувавши, що не перекричить зали, спокійно прибрав позу, як на „спочинь". Адже було умовлено, що за той час, як опозиція буде кричати, він має відпочивати. Постава Зазулі трохи збентежила залу. Остаточно можна було дозволити товаришеві Зазулі грати ролю блазня, але дати себе втягнути в ту комедію? Тупоти втихали, а товариш Козачок звернувся різко до Зазулі: