Ірина Вільде: Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Раз якось (Данко від якогось часу загалом не признавав дівчат і поводився навіть із старшими від себе так, якби ласку робив їм, що говорить з ними) пані директорова хотіла познайомити їх і назвала Дарку його товаришкою, а він (це соромно повторяти, але воно так дійсно було) відповів своїм зухвалим, якби все до лайки готовим голосом, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.

А щоб ще більше вколоти Дарку, щоб найменше сумніву не було, що його слова тільки до неї відносяться, сказав:

— У мене той гімназист, що ходить до школи й носить шапку… Пхі, „приватна наука"! Я міг би сказати, що я університет „приватно" переробляю.

З тієї години враза й жаль до Данка приросли до Дарчиного серця, як мох до старого дерева, й кроком не відступали від спогаду про нього в Дарчинім світі.

— Дурний хлопчисько, — хотіла сказати собі так твердо, щоб аж повірити, але чи ж могла? Мусіла б хіба позатикати долонями вуха, щоб не чути, що Данко переходить з класи до класи з одним, найбільше, і то вже найбільше, з двома „достаточними".

— Дітвак, — хотіла осмішити, щоб тим гостріша була помста, але — хіба так дійсно було? Хіба Данко — дітвак?

Вистрілив так угору, що мусів би носити метрику уродження на чолі, щоб повірив йому хто, що він недавно п'ятнадцять скінчив. Не згадувати вже про те, що від Зелених Свят чесався „догори" й носив краватки.

І на жаль, не було ліку на того хлопчиська. Він зростав з кожним днем, з кожною неділею, як дириґував хором у церкві, з кожною новою краваткою (хоч би й була перелицьована з директорової зношеної). Це Дарка знала з математики: враза до Данка росла в її серці просто пропорціонально до росту поваги директорового сина в селі. І на це нема ради. Зустрівши його сьогодні знечев'я, Дарка збентежилася, як від приїзду несподіваних гостей. Де ж пак: сонце пражить, як найняте, обидва вони простоволосі, а вона одна на все село у вовняній шапці. Чи не виглядало так, наче б вона почванитись хотіла своїм блискучим дашком?

Достеменно так!

І раптом хтось бунтівничий підшепнув Дарці: „А якби й так, то що? Власне, хоч би й похвалитись хотіла — хіба не вільно?"

Прилетів на думку „приватний університет", й давня враза скипіла, як брила вапна під зимною водою.

Хлопці поставали собі коло дзвіниці й ждали. Чого й на кого? Дарка мала ще часу і бічну стежку під боком, щоб завернути. Навмисне цього не зробила. Шоста класа не втекла на десять миль від четвертої.

Піт затулював повіки, ноги скоботали під колінами, а Дарка йшла просто себе, задивлена у вибої на гостинці, на око байдужа до тих, що стояли під дзвіницею й певна себе, така певна, як перша учениця в класі.

Як минула дзвіницю, дігнали її Данкові слова:

— Ти, маємо нову товаришку…

Це було сказано до товариша, щоб почула Дарка. Бо: це було сказано до неї. Перепросини, перемир'я, визов чи насміх — майже все одно. Все воно походило від того, що ще перед роком признавав своїми товаришами тільки „хлопців".

На закруті вулиці, обганяючи муху з-над вуха, глипнула ще раз у сторону дзвіниці: хлопці йшли вже в напрямі школи. Почепилися руками за рамена й колихалися в крок.

Вже безпечніше оглянулася за ними: Богдан був трохи що не на цілу голову вищий від свого товариша. Блакитна сорочка відбивала від русявої голови.

Тоді пригадалося те, що раз сказала мама про Данкового батька. Мама сказала: „пристійний". Так. А Орисина мама додала:

— Коли б ви були його молодим бачили… Данко зовсім подібний до нього.

І від того, що пан директор „пристійний" і від того, що Данко зовсім подібний до свого батька, задавнена враза починає на очах корчитися, маліти, звиватись у клубочок, якби ніколи й не було її.

Божий вівчар наганяє хмарку на сонце — за загородою хмарок сонце тратить свою силу. На розжарену землю налягає одним крилом прохолода. Дарка каже собі один, другий, третій, четвертий раз: я маю вже „товариша". І я вже маю від сьогодні „товариша".

І знову чогось так легко, якби хто крила почепив. Тільки не на плечі, як у янголів, але десь так у грудях розгортав хтось білі, шовкові вітрила.

Приспішує ходи й летить (чути тільки, як у грудях лопотять білі вітрила) до своєї приятельки й товаришки Орисі.

На приходстві гавкнув пес. Пізнав Дарчину ходу, засоромився нерозуму (Дарка на приходстві — щоденний гість!) і сховався за буду.

Орися сиділа під „крапанистою" і цирувала свої шовкові панчохи. Так, правдиві, шовкові панчохи. (Перші шовкові панчохи). Дарка, може, теж такі дістане на уродини.