Володимир Дрозд - Пори року

По тому впали теплі легкі дощі, а нема нічого втішливішого для попелища, аніж літній дощ. Зелень на городі вочевидь рясніла, підходила, неначе квасне тісто в діжі, а з чорного сажного пустища раптово випнулися обабіч призьби притлумлені було пожежею любисток, пижмо, жоржини, нехворощ, нагідки, лобода, полини, коноплі, кропива, пирій, шовкові трави. Все, саджене ще колись руками Якимихи попід вікнами хати і самосійне, п'ялося вгору, до усміхненого літнього неба, і невдовзі зелена стіна застила Дідькову хижку від довколишнього світу, і тільки лелечий клекіт, вранішній димок із комина та стежка до річки, протоптана Дідьком в городніх нетрях, значили її.

Об ту стежку й перечепилися молодята. Зіркий Дідько, що куняв на даху хижки, біля лелечиного гнізда, побачив їх здаля, щойно вони ступили з катера на дощатий причал. Були вони молодесенькі, аж зелені, обоє — в синіх спортивних костюмах, тільки на плечах дівчини — ще й вовняна кофтина. Вони повільно ішли берегом, щасливі, бентежні й ніякові в передчутті чуда, що має сьогодні статися, а відтак звернули на стежку, що її протоптав Дідько, коли носив пригорщами воду із ріки, і вподобали його хижку. Залишивши на припічкові рюкзаки, вони вийшли в рожеве надвечір'я, плескалися в березі, а коли зсутеніло, розпалили вогнище. Полум'я червоно мерехтіло в хвилях, і русалки з великого дива зібралися в зграйку та заздро зирили з води на молодят. Дідько наносив з лугу молодого пахучого сіна, постелив на черені. Коли ж хлопець та дівчина, мовчазні й нашорошені, вертали до хижки, Дідько, шелеснувши очеретом, пошкутильгав у перелісок, до озерця — не хотів бути невидимим свідком їхніх перших любощів.

Він усівся в березі, на трухлявім днищі перевернутого ще дідом Якимом човна і довго слухав перегуки жаб, цвіркунів та лісового птаства. По верховіттю дерев покотив обважнілий, підрум'янений місяць-повня, а з ясного неба, неначе зоря, ковзнула душа людська, прозора й чиста, неначе пасмо місячного сяйва, вона затріпотіла крильми над Дідьковою хижкою… Домовик заплющив очі, а невдовзі й задрімав, приколиханий теплою м'якою ніччю. Йому знову наснилася Відьма, але цього разу вже ніжно й цнотливо. Коли Дідько розплющив очі, над гладінню озера в'юнилися рожеві паволоки туману, з води випірнали вузькогубі келишки білого латаття, вочевидь розтулювалися до сонця, відкриваючи жовту, в білосніжній пелюстковій запасці квітку; на даху хижки тривожно клекотіла лелечиха — її лелечич з трьома необлітаними лелечатами кружеляли в самій зіниці неба, наче риба-мільга в луговій криничці; довкола хижки з пронизливим писком навперейми з молодняком стрімко шугали стрижі; шпаки-підлітки пурхали над городом, у гіллі старої яблуні гойдалися несміливі ластів'ята, джмелі гули довкола хати, вилузувалося з облеглого пшеничного колоса та сіялося в землю зерно, горобці обсідали соняшникові голови, розбризкували вусібіч повне масне насіння, жебоніли, тріскалися маківками, сіючи мак по городу, — Дідькові брови розгладжувалися, очі ясніли, вилюднювали, і він ставав схожим на діда Якима, коли той спочивав на призьбі по трудах своїх.

Примостившись на пеньку чи вузлуватім коренищі, Дідько усенькі дні дивився, як із дубів опадає жовкло мерзле листя. Підсічене рвучким вітром, що розчухрував вершини дерев, воно на якусь мить буцім зависало в пустині, під ясно-синім холодним небом, а відтак, неначе легкий човник з хвилі на хвилю, вигойдувалося все нижче та нижче, аби по довгім, неймовірно довгім леті тихо й упокірливо лягти на пухкий, блякло-золотий наст.

Домовик настирно, зголодніло чигав на мить, коли лист із ледь чутним хрустом одчахнеться від галузки і почне своє меланхолійне розважливе ширяння, — по тому Дідьків розум наструнювався й ставав навдивовижу чутливим та містким, вбираючи в себе так багато, що контури реального світу й реального почуття розпливалися, натомість залишалося щось безформне, але всеосяжне, щемливо-сумне й радісне водночас, і невловне, майже неусвідомлене, — бо лист таки діткався землі, і все треба було починати спочатку.

«Крихта часу, впродовж якої зжовклий лист летить із дерева, — це і є вічність, і досі я нічого не тямив у цім світі…» — Дідько намагався вимурувати з цеглинок слів відчуте ним цієї пори, але вимуруване поруч із його глибоким і справдешнім почуванням вигляділо так, аж до блюзнірства, мізерно, що він перестав любомудрствувати і тільки жадібно ловив хвилини свого зачудування світом, терпкі до щему — від усвідомлення їхньої скороминущості.