Володимир Дрозд - Катастрофа

Коли Іван Кирилович ніс у складальний цех макети двох середніх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще півгодини тому він наказав друкареві відбити триста примірників номера.

— Ви одержали наказ про додатковий тираж? — від порога запитав моториста друкарні, вайлуватого парубійка в чоботях і широчезних штанях.

— Одержав, — сказав парубійко й переглянувся із складачами. Складачі, а може, це здалося Іванові, — приступ неврастенії, — загадково посміхнулися. — Піду заводити мотора…

Але не рухався з місця.

— Я оголошую вам догану, — суворо мовив Загатний.

— Так і знав, що догану сьогодні схоплю. Троячка наснилась… — моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузіазмом, що можна було сподіватись — за півгодини він дійде до моторної. Всі засміялись, окрім Івана Кириловича. Він поклав макети на касу й пішов до виходу. Іванові часто здавалось, що інші знають більше за нього чи якось передбачають хід подій. Зараз вони відверто тішилися своєю обізнаністю. Передчуття неприємностей хлюпнуло на Івана з їхніх тріумфуючих облич і зіпсувало настрій, що був вирівнювався. Коло дверей з'явився Гужва:

— Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, терміново…

Йому вчувся за спиною сміх. Озирнувся. Складачі уважно вивчали макети. «Звідки вони все знають? Ненависне терехівське болото!» — тоскно подумав Іван Кирилович і ступив до телефону.

— Я, Гуляйвітер! Нестимете перед райкомом персональну відповідальність, товаришу Загатний. Я так і доповів першому. Я не маю бажання звалювати на свої плечі обурливі помилки. Я попереджав — рано чи пізно таке безвідповідальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.

— Щось не пам'ятаю ваших попереджень… — проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вікно.

— Не пам'ятаєте? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свідок — увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закінчується. Поки що я редактор, і ви будете виконувати мої вказівки. Перший наказав виїхати в село усім відповідальним працівникам редакції і прилюдно вибачитись перед матір'ю…

— Пробачте, — Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, біль допомагав стримуватись. — Я нічого не знаю.

— Як не знаєте? Уся Терехівка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашій передовій про успіхи та обіцяє зібрати кукурудзу достроково, загинула в автомобільній катастрофі три тижні тому. Газета трапила на очі хворій матері, уже помчала «швидка допомога». Я оголошую вам сувору догану і попереджаю, що цим не обійдеться. Я…

Іван Кирилович грюкнув апаратом, пішов до вікна. Телефонний дзвінок різко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.

— Борис Павлович просить секретаря.

— Перекажіть, що я не бажаю з ним розмовляти, — голосно, аби вчув Гуляйвітер, мовив Іван Кирилович.

— Він наказав повісити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар. — Гужва опустив трубку.

— Вішайте, — коротко відповів Загатний. Тільки не показати, що він засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такі дрібниці, буря в калюжі, жодного зайвого слова:

— Я ж не міліція, не реєструю нещасних випадків. У блокноті є прізвище, з місяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо краще…

Усі мовчали, тільки Молохва почав розповідати черговий випадок із свого газетярського життя. Загатний сів біля бухгалтерського стола, наче біля грубки в холод, — безтурботний плин розповіді заколисував і зігрівав. Хотілося зручно розлягтися на хвилях слів з сигаретою, хоч би диміти в стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов Дзядзько, певно, ще нічого не знав про передову, й Загатного поманило до нього — хоч одна людина в редакції не тішиться з його невдачі: здавалося, що всі радіють з дурного випадку.

— Сидять товариш Хаблак, в інспекції, переписують усі шістнадцять граф зведення, — почав ще від порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допік, бо він уникав казати про когось погано, навіть поза очі. — Кажу: візьміть екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцію давати. А він: незручно, люди переписували…

Засміялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Іван голосніше за всіх. Роздратування клекотіло в нім, шукаючи виходу. Раптом яскраво пригадався вчорашній програш, сьогоднішня неприємна розмова. Від тих спогадів зовсім зіпсувався настрій. Саме лихо не ходить. А все почалося з Хаблака.