Звісно, Хаблаків хутір — це ідилія, лірика, моя б дружина засміялася, лірики на хліб не намажеш, коли до районного центру п'ятдесят ґрунтових кілометрів. А тут і область під боком, і до Києва по асфальту рукою подати. Але я в житті своїм не зазнав тієї лірики, й зараз трохи заздрісне, тужно.
Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш і горобця не спіймати. Час був тривожний, безперервні балачки про ліквідацію третини районів області, куди тицьнешся з двома університетськими курсами, і без мене писак вистачить, та й не кожен редактор візьме заочника. І з Терехівки не хотілося їхати, затишненьке селище, зручно. До речі, вже із своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожі. Характерами зійшлися, як то кажуть. Бібліотекою завідувала жінка головного лікаря району, а з моєю вони якісь там подруги. Лікар вчасно, ще до ліквідації району, п'ятами накивав з Терехівки, а я посів місце завідувача бібліотеки…
Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро віддався в житті,— оці зошити, оці немічні записи, які я зву для самовтіхи романом. Спершу бавився, рятувався від провінційної нудоти, від легкої роботи, потім захопився, посерйознішав, а тепер бачу, що вкладаю в них самого себе, і це єдиний воістину мійслід на землі. Глибоко й трагічно. Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тільки побоююсь, аби в ці сторінки себе не вклав щедріше, ніж героїв. Спішу занотувати свій найменший душевний порух, усі яскраві сторінки свого життя, що їх, на жаль, так мало. Адже знаєш — ось-ось піде все з тобою у вічну вічність, і це єдина надія лишити на землі хоч тінь свою. Так туристи викарбовують власні імена на знаменитих пам'ятниках, сподіваючись, потаємно навіть від самих себе, що через тисячу літ їхній слід відіб'ється в чиїхось очах:
«Ми тут були…» І низка прізвищ. Я тут був, пишу я, і одне-однісіньке прізвище — Микола Гужва…
Ви бачили, як хоронять військових? Попереду оркестру, труни, вінків товариші несуть на оксамитових подушечках ордени та медалі. Поховайте і мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазні друзі несли попереду жалобної процесії мої книги. Але я не маститий і вже не буду ним. Я навіть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино моя вірна! В останні хвилини свої передам тобі заповітні зошити й прочитаю ці рядки. Хай колеги мої з бібліотеки пронесуть зошити перед моєю труною по мовчазних терехівських вулицях, і хай суворо-гордими будуть їхні обличчя: він жив не марно!
Він тільки починав, а скільки б ще міг зробити!
Іван читав Хаблаків нарис. Зневажливо посміхався з примітивності одних абзаців, дивувався простакуватій наївності інших, кривився на чужі слова і штучні діалоги. А прочитавши, подумав, що раціональне зерно в матеріалі є, як для районки, згодиться, але після серйозної правки.
Загатний почав правити Хаблакового нариса. Перекреслював каліграфічні рядки педагога і швидко, впевнено писав на звороті цілі абзаци. Нервові Іванові літери щедро засівали Андрієве поле, ховаючи під собою його недолугість і наївність. «Просто дивуєшся, як люди не вміють елементарно мислити», — думав Загатний і креслив далі, зсовуючи на край стола аркуш за аркушем, — виправлені, підчищені, тільки передрукувати на машинці. Далі пішли різні почерки, Іван не придивлявся, усі вони пишуть однаково погано, авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерхові конструкції: Загатний був і архітектор, і муляр, всі інші тільки підручні.
(Це й звалось у нашій редакції конвейєром).
Івана ніскільки не обтяжувала ця одноосібна робота, вантажте більше, ще, ще, я підніму, я вивезу, тільки що б ви робили без мене? Настане заповітна хвилина, я помахаю Терехівці рукою з автобусного вікна, якої ви заспіваєте? Може, хоч тоді оціните, чого я вартий. А втім, якої ще подяки від людства йому забажалось? Воно спершу спопелить, тоді дякуватиме, молитиметься навколішках. Така діалектика. Викликав друкарку:
— Ось матеріали з моїми правками. Підготуйте до здачі в друкарню.
Все. Якомога менше слів. І в новелі. Викласти самий кістяк, без лірики. Теорія айсберга. Нині час притч. Дати клубок, а нитки хай намотує кожен, скільки зуміє, Терехівка, задуха, натовп і самотній одинак… Загатний узяв сьогоднішній номер газети, ще раз переглянув передову. Дурниця, а звучить, як могутня музика. Велика сила організованого слова. Організованого. Вишикуваного в колони, шереги, лави. Іван Загатний — полководець. Полководець слів.
Читать дальше