Володимир Дрозд - Катастрофа

— Здався. Випадковість.

— Звичайно, — поспіхом згодився Хаблак. — Я…

Загатний буцнув ногою двері. «Ви по пиво?» — спитав Дзядзько. Жадібно вдихнув густу свіжість повітря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт… Він програв так ганебно лише один раз — у війську. Довелося лягти на підлогу, проповзти під ліжками через усю казарму і повернутися назад. Ліжка були низькі, він пригинав голову до самої підлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомінко, радісно стежили за ним з проходів, вони підстьобували глузливими словами… найдовша дорога його життя… Йому і тоді, як тепер, хотілося вмерти…

Я зважився відступити на один крок від документальної точності й зараз картаю себе. Мовлю про останній спогад Загатного — з військового життя. Щодо самого епізоду сумнівів немає. Років п'ять тому його повідав мені студент юридичного факультету, що деякий час служив в одній частині з Іваном.

Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторінка його життя, коли він програв Хаблакові шахову партію і вибіг на ґанок. Хоч міркував я логічно. Досі Іван знав у своєму житті три жорстокі поразки. Одна з них — на шахівниці. Найчастіше після нової поразки згадується попередня. Хіба не так? Ми любимо себе жаліти. Вже потім втішаємося колишніми перемогами. Цілком можливо, що Івану Кириловичу пригадалася сцена в казармі. Якщо не помиляюсь, попередній розділ фальшивий, бо не відповідає дійсності. А зараз стільки пишуть про міцний зв'язок літератури з життям, що соромно припуститися такої неточності.

Спробую ширше подати випадок у війську, скориставшись розповіддю юриста. В Івановім підрозділі служив гонористий хлопчина, за національністю вірменин. Мав розряд з шахів і мав себе ледь не за чемпіона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, — уже тоді він хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з «сірої маси посередностей» (слова Івана Кириловича). Він пропонує вірменинові поєдинок з трьох партій. Зрозуміло, південний темперамент — по руках. І ще одна Іванова ініціатива: слабший повзе через усю казарму попід ліжками і в такий же спосіб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини — і відчуєте єзуїтську дошкульність пропозиції.

На турнір зібралася вся рота. Загатний програв дві перші партії. Третьої грати не стали. Бідний Іван Кирилович опустився на коліна й поповз крізь колючі дотепи солдатів, що раділи з несподіваної розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний після екзекуції подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор і самотня Іванова постать. А солдати реготали навздогінці. Ясна річ, і я б сміявся: сплести для ближнього тенета — і самому в них втрапити…

У своїх вечірніх сповідях Загатний не згадував армійських років. У Людмилиному щоденнику занотовано одну-однісіньку фразу з його уст: «Тільки одягнувши солдатську форму, я зрозумів, як легко і страшно загубитись у масі…» Отже, опинившись серед тисяч таких, як він сам, Іван пізнав усю марноту зовнішнього самовираження. Так я собі міркую. Якщо людину вирізняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити свою перевагу. Певно, є інші цінності, постійніші, істинніші? Такою може бути лише духовність, її не відберуть у людини жодні життєві незгоди. Можливо, в цьому джерело сталої духовної спраги Івана Кириловича? Знаю тільки, що в армії він почав серйозно думати про навчання і скінчив вечорами середню школу.

Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у Молохви-старшого, який в редакції бухгалтерував, а потім до міста перебрався. Машина старенька, зате дешево дісталася мені. Років з п'ять побігає, а там видко буде, може, слідом за Молохвою на «Запорожця» стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тільки — до зими йдеться, але ж колись повесніє. Поки що законсервую, не любитель я взимку на мотоциклі гасати. Радикуліт схопити — раз плюнути.

Ну, випили, телевізор подивились. А потім я сімейну хроніку показав — доньку від двох місяців любительською кінокамерою знімаю. Розумію, не вельми гуманно пригощати гостей сімейними кінохроніками, як і сімейними альбомами. Але хай вибачать — за таких випробувань я сам терпеливо гортаю сторінки з господарем на пляжі, господарем на весіллі, господарем на демонстрації… Коли це на радість людям, чому не потерпіти?

Ось наше маля на екрані в два місяці, в три, в чотири, в рік і аж донині. Галина моя цвіте, в мене самого груди від гордощів розпирає. Що не кажіть, а діти — це найважливіша творчість наша. Ні в роман, ні в симфонію стільки себе не вкладає людина, скільки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонію звуків (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч і так легко дається. Матінка-природа сама подбала та зрівняла усіх: малих і великих, геніїв і посередностей, вождів і масу — всі смертні, всі безсмертні, і всі творять. Іноді озирнешся, замислишся — і подивуєшся глибокій мудрості навколишнього світу.