Ирена Карпа - Фройд би плакав

Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .

— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.

— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.

— Брр… — здригнулася Нікі.

«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»

— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х'ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.

— Так… Роботи було купа просто.

— I ти там була? — це інквізиція Марли.

— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.

— А чим ви займаєтеся? — це вже Х'ялмар до ірландської парочки.

— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, — відказала Нікі.

— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.

— А що б ви порадили тут з'їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.

— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].

Ірландці перезирнулися й загигикали.

«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.

— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х'ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.

— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.

— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

— Непроста цe штука — сафарі на слонах, скажи, Х'ял?

— Угу. Всю дупу собі відбив…

— Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?

— Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

— Ги-ги, тому його й називають героєм! — Марлу вже починало тихенько водити. — До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.

— Чого це?

— Ну як — чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…

Х'ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м'яса не допускали — забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда — в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло-рожеве, і де-не-де плямки по ньому жовто-брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци-хат.