Ирена Карпа - Фройд би плакав

— То все дурниці… я люблю тебе.

— І я тебе люблю, — Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, — пішли туди, де видно захід сонця?

— Пішли.

— Знаєш, чому добре жити на маленькому острівні?

— Чому?

— Бо можеш зранку і ввечері спостерігати за сонячними купелями в морі. Це майже як жити на астероїді. Майже бути Маленьким Принцом.

А відтак прийшло Завтра і почався дайвінг-курс. Марла завжди доволі скептично ставилася до будь-яких т.зв. екстремальних видів спорту.

— Але ж це просто смішно — називати дайвінґ екстремальним видом спорту! — запевняв її Х'ялмар. — Люди плавали під водою з аквалангами вже у 30-их роках минулого століття, якщо не раніше. До речі, в українській же має бути власне слово для «дайвінгу»?

— Ага. Пірнання. Я буду, значить, Пірнальником Відкритих Вод. Знаєш, звучить куди більш вражаюче, ніж Оупен Вотер Дайвер.

— Пірнал…ніком! — спробував повторити Х'ялмар. Марла засміялася і поцілувала його пухнасту біляву голову.

Те, шо сталося потім, перевернуло Марлин світ догори дригом — у сенсі доволі буквальному, коли вона в пориві дикого захвату на глибині 12 метрів шкеребертнулася через себе так, що аж випустила з рота трубку ВСD. Утім, доволі швидко впихнула її назад і, ковтнувши порядну порцію тихоокеанської води, погребла ластами далі, розлякуючи вразливих підводних жителів надміру широко відкритими очиськами.

— This most be underwater lave! [10]" — видихнула Марла в лице своєму дайвінґ-інструктору, як тільки вони вигулькнули на поверхню.

— Що, пробач? — перепитав він своєю перфектно-лондонською вимовою.

— А, не важливо… Така була пісня у «Smoke City». Але я не про це. Просто думаю, що знайшла собі новий наркотик.

І Марла не стала розповідати цьому британському полісмену за професією і дайвінґ-інструктору за покликанням про все, що вона відчула під водою, на смішній для професіоналів глибині 12 м. Окрім того, що вона відловлювала якийсь нечуваний еротизм уже від сплітання своїх і його пальців, можливість вільного дихання під водою, близьке сусідство велетенських риб і тремтіння тендітних коралів у такт її власним рухам волочило Марлу якщо й не на дно архетипів, то вже на дно виміру звичайної людської чуттєвості точно. У неї ніби раптом влилися, впорскнулися, запірнули всі досі звідані моменти збудження від перших доторків нових коханців, їй хотілося лементувати під водою, але ж саме підводна тиша і звук її власного дихання через регулятор змушували Марлу напружено й нажахано чогось чекати, їй страшенно хотілося, щоб раптом скінчилося повітря, щоб Марк перетворився сам на химерну рибину й або відплив геть, залишивши Марлу жити на дні, або щоб вони обоє стали кимось на кшталт маленьких amphiprioninae і вовтузилися в підводних кущах-рибоїдах, аж поки вони їх не зжеруть.

— А що каже підручник із дайвінгу з приводу сексу під водою? — питала Марла свого інструктора, намагаючись склепати інтерв'ю кілька днів по тому.

— Що? Цікаве ж у вас тінейджерське видання… — Марк засміявся. — Не знаю. Багато хто говорить про це. але навряд чи хтось таки спробував.

— А давай спробуємо? — спитала Марла українською.

— Пробач, що? — ясна річ, не зрозумів Марк.

— Та так, нічого. Не зважай… Є мені з ким пробувати.

Теплий літній вечір у грудні. Марла раптом згадала, що це також було її дитячою мрією — хоча б раз мати свій день народження влітку. Ну от, збулося: пітній собі на здоров'я, вибігай під тропічну зливу чи просто сиди собі на підлозі в гаражі, малюй і відбивайся від малярійних комарів.

Напередодні своїх уродин Марла скажено доробляла всілякий дріб'язок: щось дописувала, щось доплановувала, а врешті-решт наквацяла помаранчевий, на тлі рожево-синіх смуг автопортрет і заспокоїлася.

— Фух, — падаючи на ліжко, казала вона Х'ялмарові, — все, я вже відкреативила на сьогодні. Щось таке на мене напало, ніби я вмирати зібралася!

— Ну-ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…

— Придурок! Мені 22!

— Ага, — засміявся Х'ялмар, — я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».

В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х'ялмаром, кинувши монетку (випав герб — їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я-тут-все-знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.