Володимир Єшкілєв - Богиня і Консультант

— Запитаю.

— Хотіла б я те бачити.

— Що?

— Як тебе пошлють на три літери.

— Я знаю, як і про що запитувати.

— Не боїшся?

— Ні.

— Боже помагай.

— А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», — подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко — немов глибоким ковтком — втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашлялась, а потім сказала:

— Дещо бачила.

— Що?

— Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. — Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. — Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

— Грифона?

— Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

— Він був схожим на дракона?

— На дракона? Чому «на дракона»?

— Ну… З довгим хвостом, пащею.

— Для тих, хто не розуміє…

— Ясно. А там був лише один грифон?

— Я бачила одного.

— Вербенко показав?

— Тобі не все одно хто?

— Все одно.

— Допит закінчено, пане слідчий?

— Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

— Це та, яку вбили разом з Робертом?

— Так, пані вчителько.

— Я з нею не була близько знайомою. Вона з'явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов'язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

— Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

— Дурою мене вважаєш?

— Ні, але я дійсно…

— Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

— Ні.

— Чорний археолог?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Я ж кажу, дехто ще пам'ятає дев'яносто другий.

— Хто?

— Це таємниця.

— Але ж я тобі розповіла.

— А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

— Не з'їжджай з теми, чмока.

— Вона теж любила професора?

— Вона всіх любила, хто мав гроші і владу.

— Всіх?

— Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

— Роберт.

— Нє звізді.

— Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

— Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

— То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися У школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники.ru»…

— Боже, боже! — Дворська роблено розсміялася. — Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… — вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. — Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

— Звіздун і сучка, — тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. — Чим не солодка парочка?

— Не тобі судити.

— Чому?

— Ти всього не знаєш.

— А чого я не знаю?

— Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

— Вона була ворожкою?

— Ворожкою? — Дворська похитала головою. — Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

— А старий професор?

— Що?

— Трахнув її?

— Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

— Тій рудій Ірці?

— А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

— …?

— Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

— А тепер так не думаєш?

— Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трепло. Все може бути.