Валерий Шевчук: Три листки за вікном

– Я давав урока, пане Бергене, – сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. – І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…

– А, – сказав Берген, – це типова історія.

– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми – в ньому; скажіть, не чавить вона вас?

– Мене ні, – мовив Берген, випиваючи. – Для мене вона – барліг.

Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.

– Ось чому ви стали мені компаньйоном, – сказав я.

– Схвалюю ваш вибір, – поважно мрукнув Борген. – Розказуйте!

І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов’язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…

Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм’яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була – я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, – правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…

– Стій! – сказав Адольф Карлович. – Ви певні, що її не відштовхнули б?..

Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.

– Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, – признався я чесно. – Але вона того не вчинила. Хотіла обдурити мене, а це чи ж любов?

Я вигукнув останню фразу й побачив величезне, широке, рожеве вухо, наставлене в мій бік, вухо Холоденка, який стояв неподалік од нашого столу.

– Дайте нам щось поїсти! – наказав я, і Холоденко неохоче відійшов.

– Це була гра, – сказав Берген. – Грали ви, й грала вона. Вона програла, а ви не виграли… Не треба нам їжі! – гукнув він у спину Холоденку, і той зупинився. – Будемо вже йти!

– То що ви на те скажете? – мовив я. – Як мені жити далі?

– Просто, – мовив Берген. – Зараз ви покиньте мене й добирайтеся додому. Завтра прокинетеся новою людиною і почнете жити наново, хоч особливих гарантій на те вам не даю. Знаєте чому? Тому, що я й сам сумніваюся, чи завтра прокинуся і стану новою людиною.

– Ви скептик чи зневірений? – спитав я.

– І те, й друге, – відповів Берген. – Головне, не збудити в собі звіра. А у вас що там: тиша чи звір?

– Звір, – сказав я. – Але майже здохлий.

– Оце і є тиша, – мовив Адольф Карлович. – А чи не хочеться вам плакати?

Але я вже й так плакав. Котилися мені по щоках гарячі сльози.

– Це випливає із вас скверна, – сказав Адольф Карлович. – У вас надто проста історія, тіштеся! Ви вже можете повертатися додому, а мені ще треба промиватися…

– І тоді ви плакатимете також? – спитав я крізь сльози.

– Неодмінно, пане Сатановський. Кажу вам це, як старший літами й досвідом.