Валерий Шевчук: Три листки за вікном

– А ви потім ту воду виплескуєте геть?

– За кілька махів, – сказав добродушно Берген. – Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були,

– Не пригадую такого, пане Берген, – мовив я. – Коли це?

– Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.

– Пригадав, пане, – мовив я. – Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.

– Може, й перед тим, – згодився Берген. – А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..

Ми вже підійшли до Боруха.

– Чи ви пропащий, не знаю, – сказав я. – Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.

Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…

– О, пане Бергене! – щасливо сплеснув руками Борух. – Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…

– Той, що тратить сподіванки, – поважно відказав Борген, – нещасний чоловік.

Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше – там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.

– А тепер посидьмо трохи, – сказав Берген. – Щоб він узяв.

– Хто він? – спитав я, відновивши дихання.

– Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.

Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, – чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.

– За кого він у вас, цей Зелений змій, – спитав я, – за бога чи за чорта?

– Бог – це бог, а чорт – це чорт, – твердо відказав Борген. – А він ні до того, ні до іншого відношення не має.

– Тоді він – третя іпостась цього світу?

– Мені наплювати на ваші іпостасі, – сказав Берген. – Він – це він, і я більше нічого не знаю.

– Е, пане Бергене, – мовив я. – Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…

– Не може такого бути! – сказав Берген.

– Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.

– Може, й міркував. Але не так відразу, – сказав Борген. – Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.

– Воістину, – сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.

– Ви щось питали про бога й чорта, – мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками – стали голубі й прозорі, – то от що вам скажу: й бог, і чорт – це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, – Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. – Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…

Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.

– Мудру річ ви сказали, – мовив я. – Але вона тільки наполовину мудра. Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.

– Бо один тишу шукає, а другий – звіра.

– Воістину, – мовив я. – А інакше тиші знайти не можна?

– Це як хто шукає, – сказав Борген. – Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…

Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою – так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап’є-маше…

Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.

– Це ваш брат? – спитав Холоденко.

– Брат безназванний, – відказав Берген. – Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?

– Дивлячись, що ви скажете, – відповів я.

– Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?

– Хіба я того недостойний?

– Недостойних компаньйонів для мене не існує, – відказав Берген. – Я про інше думаю: коли ви зв’язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?

Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?